Всім, хто жаліє за Кримом…
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

Всім, хто жаліє за Кримом…

Коли мене, як і вас, «одоліває» туга за півостровом, який для цілих поколінь був мрією «на літо», я згадую своє останнє відрядження туди… Це був джазовий фестиваль у Коктебелі, восени 13-го. За неповних 3 місяці до Майдану.

 

Ми із колегою із Хмельницького, однокурсницею по журфаку Львівського університету Світланою, дізнавшись про запрошення, вирішили блискавично «підтягти» свої знання по джазу, пройти відбір. І ось ми у поїзді, що мчить до Сімферополя. До Коктебеля, а це ще 100 км, довелось добиратись на таксі. Туди ми їхали із молодою парою айтішників із Києва. Вони вразили своїм інтелектом.

 

Готелі були переповнені. Тому нам організатори винайняли номери за 2 кілометри від моря, на березі якого було три сцени і захоплюючі концерти на кожній до глибокої ночі. Зрозуміло, що на кожному із них ми мали бути, а потім ще йти вгору цих два кілометри переважно вночі, відписувати публікації… На третій день відбули ще й о 8-й ранку прес-конференцію зі спонсорами. Тому після закінчення одразу рвонули на пляж, вибрали поряд — пустуючий… Досхочу поплававши і насолодившись довгоочікуваною зустріччю з морем, заснули як немовлята, виморені нічними концертами і конкурсами у нічних клубах..

 

Проспали декілька годин… А коли припекло — знову у море… Накупавшись, я поспішила на берег. На цей раз на великому пляжі вже не було яблуку де впасти. Йду повільно — зосереджую погляд… Кілометрові площі… І тисячі голих нудистів. Простір заповнювали компанії і пари — традиційні і ні — повністю оголених і зачасту неадекватних людей.

 

«Стоять каштанів свічі, як члени чоловічі», — миттєво пригадала я вірш «з полуничкою» нашої землячки Ніни Гнатюк, коли побачила це дійство… Все виглядало приблизно, як весною під час квітування цих дерев. З жіночою половиною було ще незвичніше. Мене огорнув шок… Виявилось, що лише ми двоє із Світланою були тут у купальниках.

 

Так, це був той самий популярний пляж нудистів, куди саме на фестиваль вони з'їжджались із усіх усюд, країн СНД, Європи, України, щоб потусуватись із «собі подібними». Це було моє не перше бачення нудистських пляжів — але тисяч не бачила на жодному…

 

Уявіть собі, якби нудисти роздяглись на звичайному пляжі! Як би на них дивились люди одягнені та з дітьми?

 

Подібне побачили ми — лише навпаки: підпилі любителі «НЮ» дивились на нас вороже… Щоправда, обкуреним було все одно, і вони масово валялись на сонці в піску… А він позалазив, як розумієте, куди міг… Жінкам і чоловікам…

 

Не знаю, як ми вже добігли до своїх простелених рушників… Нічого кращого не спало на думку, як сховатися у пісок… У буквальному розумінні цього слова. Бо ж ми були на першій лінії моря. А вийти з пляжу — означало пройти немалий шлях повз цю голу «сельодку». Де гарантії, що не сприймуть за провокаторів і не огріють пляшкою… Так довелось нам, традиційним, у купальниках пролежати серед нудистів до вечера.

 

Чого гріха таїти — розглядались ми, як могли, тихцем «по сторонах» та споглядали тих, хто заходив у море і ходив берегом. Яким же було здивування, коли тут побачили і ту пару, що їхала з нами в таксі, і відомих артистів кіно та естради… і навіть політиків та нардепів… І ми, журналісти — свідки усього цього — утаємниченого від усього світу… Бачили б ви, в що перетворилась ця гола маса після обіду. Здавалось, що ти на екскурсії у Содомі чи Гоморрі. Фоткати не наважувались, бо ця маса роздерла б нас… Виставити тут патрулі з міліції ніхто навіть не думав.

 

Провівши цей день на такому незвичному пляжі, ми дочекались, коли він звільниться від маси нудистів і поспішили на роботу. На цей раз нас чекала вже безсонна ніч. В одному масовому нічному клубі на набережній спонсор-оператор мав під ранок проводити вікторину і розігрувати призи серед артистів та глядачів фестивалю. Зрозуміло, що ми мали звідти як журналісти подавати репортажі.

 

У суцільному шумі, духоті та доволі децибельній музиці нелегко було дочекатись ранку. І ось десь о 4-й ночі я вгледіла столик, від ресторану, що стояв на набережній. Поспішили із колегами туди… Якою ж цілющою здалась прохолода та досвітня кава, що допомогла здолати сон… Море хвилювало і пахло ранковою незайманістю… І раптом якісь незрозумілі звуки по всьому місту і запах… Мить викачки нечистот із вигрібних ям, хто знає, що це таке — відпочиває! Стала поперек горла не лише кава, а й усе навколо… Затуливши носи, ми блискавкою перенеслись у приміщення.

 

- Послухайте, що це таке? Прорив каналізації, екокатастрофа?!

 

- Ну що ви, — спокійно відповідали нам місцеві, — це відбувається плановий викид у море нечистот. Хіба ви не знали? Тут він відбувається щоденно із готелів та будинків… Зрозуміло, щоб було менше розголосу — вночі, в час пік сну людини.

 

- А вдень ми у ньому, цьому всьому, купаємось?! — не могли повірити ми — журналісти із усіх куточків України.

 

Тут на думку прийшло, як колись учила бабуся «полоскати горло у морській воді»… і мене миттю знудило… Більше я із колегами у море ні ногою…

 

Фестиваль закінчився. Ми роз'їхались… Через лічені місяці відбулась окупація Криму. Одразу, як наступає ностальгія за Лівадією, Воронцовським палацом, Форосом, згадую той день і ніч… І все проходить. Вірите — навіть дивитись у той бік не хочу. А оце побачила, як в Інтернеті розповсюдили подібні картинки. І це видалось за сенсацію! Та не сенсація це все — а БУДНІ, ЧУЄТЕ? БУДНІ СОВКА… Який там був, є і буде. І конкурувати йому із курортами світу, навіть найскромнішими — кишка тонка! І маю про це також чимало красномовних спогадів із своїх журналістських буднів…. Але це вже інша тема.

 

 

 

Від редакції. Своїми розповідями про незвичайні події, свідками яких стали, можете по­ділитись і ви. Чекаємо відгуків на нашу електронну пошту, у «Фейсбук» та листів до редакції.

Тетяна Редько

Залишити коментар:
Нет комментариев