«Ваша дитина – аутист» - прозвучало для мене ніби вирок. Та з часом я зрозуміла, що не повинна соромитися свого сина
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

«Ваша дитина – аутист» - прозвучало для мене ніби вирок. Та з часом я зрозуміла, що не повинна соромитися свого сина

Я ненавиджу наше суспільство, яке, поряд з розвитком високих технологій, не розвивається в плані прийняття та сприйняття «інакших», тих людей, які чимось відрізняються від них. Після того як я зрозуміла, що мій син Льоша — аутист, почала боротися з тими, хто не готовий прийняти мою дитину.

 

Перший тривожний дзвіночок пролунав, коли Льоші було півтора року. Він вже починав говорити перші слова і раптом замовк. Тоді зовсім випадково у знайомого психолога я дізналася про дітей-аутистів. Коли вона мені розповіла, хто це такі, у мене почало волосся на голові ворушитися. Я впевнена, що причиною регресу в розвитку малюка могло бути щеплення, проте офіційна медицина спростовує зв'язок між вакцинацією і аутизмом.

 

Пішли ми до медиків, і там нам сказали, що це не лікується і є тільки препарати, які можуть полегшити стан — заспокійливе, ноотропи. Тоді я твердо вирішила, що просто напихати свого сина таблетками — не мій шлях.

 

Я знайшла фахівця, який допоміг мені прийняти той факт, що син — не такий, як усі, і навчив правильно взаємодіяти зі своєю дитиною. Ось цей процес прийняття найскладніший і найважчий, тому що потрібно зізнатися собі, потрібно зізнатися родичам і друзям, що твій син не такий, як усі. На те, щоб визнати, що моя дитина «особлива», мені, чесно, знадобилося аж півтора року. Я хоч і прийняла цей факт, але до останнього сподівалася, що він одужає. Думала: діти ж ростуть, а раптом переросте.

 

І тут я зіштовхнулася з тим, що далеко не кожен член нашого суспільства готовий сприймати особливих дітей. Їх часто побоюються, а іноді й зовсім ставляться агресивно. Раніше, коли ми приходили на дитячий майданчик, він забирався на найвищу гору і стояв. До нього підходили дітки і казали: «Відійди, хлопчику», – а він стоїть. До мене підходила чиясь мама зі словами: «Заберіть свою дитину».

 

Вже зараз я знаю, як відповідати таким матусям. А раніше просто брала сина і йшла. Через те, що Льошу не сприймали оточуючі, мені довелося змінити п'ять дитсадків. У якихось батьки не хотіли, щоб їхні діти перебували в одній компанії з «особливим» Олексійком, в інших — вихователі не хотіли слідувати моїм рекомендаціям.

 

Щоб максимально допомогти своїй дитині соціалізуватися, я пройшла спеціальні навчальні курси для роботи з такими дітьми. До 5,5 року успіхи сина очевидні: він уже говорить окремі слова — на це було витрачено 3,5 року.

 

Це нескінченні щоденні промовляння, щоденні тренування — ми з ним займалися по 3-4 години в день, і це тільки за столом. Ми виходили на вулицю, я йому весь час пояснювала — це трамвай, це трава, це дерево, це кішка, це собака — і кожен день по тисячу разів повторювала. І на тисячу перший раз він запам'ятав.

 

Син може сидіти-сидіти і раптом почати сміятися, у нього на це свої причини, уява по-іншому працює. У таких дітей порушено сприйняття інформації. Він раптово може почати сміятися або пищати, або просто встати і піти в інший бік, може просто лягти. Я дізналася, що в цих дітей порушене сенсорне сприйняття: когось сильно дратують гучні звуки, хтось не терпить дотиків, хтось їсть тільки перетерту їжу.

 

Серед таких дітей дуже багато талановитих художників і музикантів, бо якщо у них порушена якась одна сфера взаємодії, то інша при цьому гіперрозвинута. Якщо батьки вчасно побачать проблиск таланту і будуть це розвивати, то в майбутньому їхня дитина може стати успішним музикантом, художником, програмістом.

 

Матусям і татусям «особливих» дітей раджу: ходіть у центри розвитку, спрямовані саме на роботу з такою малечею, спілкуйтеся з батьками інших дітей-аутистів. І заради всього святого — прийміть свою дитину такою, якою вона є, любіть її і не соромтеся! Вона потребує цього понад усе.

Олена Іванова, постійна читачка

Залишити коментар:
Нет комментариев