За цей час місто тричі носило почесний статус тимчасової столиці Української Народної Республіки. У місті дислокувались війська Дієвої Армії УНР та Галицької Армії, що спільно відстоювали незалежність України. Супроти українського війська виступали білогвардійці, більшовики, інші збройні формування. Однак ще одним ворогом став тиф, – розповідає заступник директора Центру історії Вінниці Олеся Коваль. — У стінах сучасної Вінницької психоневрологічної лікарні з серпня по грудень 1919 р. розміщувався польовий шпиталь 1-го Галицького корпусу Галицької Армії – один з найбільших та найкраще облаштованих. Загалом у місті було декілька лікарень, а в час епідемії під шпиталі облаштовували школи і залізничні станції. У Вінниці, Жмеринці, Хмільнику, Літині та Немирові більше восьми тисяч військових стали жертвами епідемії. Хворих доглядали сестри-жалібниці. Так у добу УНР називали сестер милосердя.

– Ким були тогочасні українські військові медичні сестри?

– У більшості — жінки, які закінчили відповідні медичні курси та добровільно пішли на військову службу. Серед них — представниці різних соціальних станів та національностей. Значна частина дівчат була родом з інтелігентних родин та знатного походження. Варто наголосити, що у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. українські жінки відіграли важливу роль. Кажучи сучасною мовою – волонтерки, активістки, вони доглядали хворих військових, надавали першу медичну допомогу, організовували освітні курси, бібліотеки, піклувались про сиріт та літніх людей, а деколи нарівні з чоловіками вступали до лав військових та зі зброєю в руках відстоювали незалежність України…

– Скільки ж дівчат-медиків рятували своїх побратимів в українському війську?

– За деякими даними, у Вінниці восени 1919 р. на тисячі хворих було близько 30 лікарів, з яких майже половина померла вже на початку епідемії. Можна припустити, що сестер-жалібниць було у декілька разів більше. Однак, це лише наші здогадки. Завдяки спогадам сучасників подій ми знаємо ряд імен сестер-жалібниць. Серед сестер, які працювали у Вінниці, можемо назвати Марійку Янів, Марію Гіжовську, Марію Махницьку, Марію Мединську-Білізор, сестер Розалію, Регіну, Катерину, Розу (на жаль, невідомі їх прізвища).

Уже згадана нами Марійка Янів лишила багаті спогади про службу та польову лічницю: «Над кручею ріки Буга, під тінню дерев акації скривався шпиталь для умово хворих. У тому шпиталі дістав приміщення шпиталь УГА. В одній половині шпиталю містились хворі з місцевого населення, котрі з тих чи інших причин були божевільні, а в другій частині саме ті сини Галицької области, котрі ішли голіруч, босі, обдерті й голодні на ворога України, ворога людства і всеї кулі земської».

– Чому ж виникла така страшна епідемія тифу серед українських військових?

– Цьому було декілька причин. Кулеметник Михайло Шарик з цього приводу згадував: «Хмари великих вошей з чорними хребтами розносили тифозні бацили, роз’їдаючи до крови і так знеможене болями вояцьке тіло. Всюди безконечна кількість вошей. Вони множились, лазили по соломі, їх видно було на лавках, на долівках, по стінах. Вони сунули і до вагонів, шукаючи собі наживи… Тут і там селяни нам помагали. Але хіба ж усім поможеш? Вони самі заражувались тифом і лягали, як і ми. Щоранку забирали трупів і закопували їх. Медичний персонал у нечисленних шпиталях був безрадний, бо катастрофа пішла понад їхні голови. А втім, що вони могли вдіяти без медикаментів, навіть без аспірини?»

Сестра Марійка Янів висловлювала припущення, що це могла бути зброя масового ураження, використана ворогом супроти України. Ситуація ускладнювалась погодними умовами, способом транспортування хворих до шпиталів, нестачею ліків. Капелан УГА о. Іван Лебедович, який теж був підкошений хворобою і до кінця підтримував побратимів, у книзі «Польові Духовники Української Галицької Армії» згадує: «Мороз і часті сніговії завівали подільські дороги й поля. Серед сніжної куряви, прикриті легким покривалом, їхали десятки верстов хворі на тиф, в гарячці, стрільці та старшини Української Галицької Армії. Всі вони майже приїздили до шпиталя зі запаленням легенів або перестудами».

– І чи відомо про померлих медиків-дівчат?

– Для поховання військових-галичан, які померли від тифу у шпиталі, була виділена невелика зона колишнього католицького цвинтаря. Імовірно, разом із чоловіками там навіки спочивають й сестри-жалібниці, що теж стали жертвами епідемії. Інколи працюючи по декілька діб без відпочинку та нормального харчування, вони падали з ніг від втоми, а виснажений організм значно легше піддавався хворобі.

До речі, хворим воякам та лікарням тоді постійно допомагали й вінничани — селяни, робітники, купці, шановані у місті люди. Продуктами харчування, одягом, грошима, дровами та ін. Цілими родинами вони підтримували українське військо… Деякі дівчата та жінки у власних помешканнях теж доглядали хворих — ставали медиками-волонтерами. Активні свідомі вінничанки навіть заснували у місті та ближніх селах шкільні курси.

– Як склалася доля дівчат-медиків УГА, коли Вінницю захопили більшовицькі війська?

– Тоді шпиталь припинив існування. Сестри-жалібниці та лікарі, які пережили епідемію тифу, разом з українськими військовими перебували у таборах інтернованих у Польщі, Чехії та ін. Згодом багато з них емігрували до Європи, США і Канади. І навіть там вони продовжували службу та відстоювали активну громадянську позицію, вступаючи до просвітніх товариств або ж організовуючи курси сестер-жалібниць для новоприбулих дівчат. Хто залишився у Вінниці – неминуче ставав жертвою комуністичних репресій.

На жаль, ми поки знаємо небагато про життєві історії та подвиги дівчат доби Української революції. Спільними зусиллями, вивчаючи документи у місцевих архівах, закордонних бібліотеках, ми зможемо дізнатися більше про жінок в лавах Армії УНР.