Чергову грамоту від міського голови отримав і заслужений тренер України, «метр» борцівської справи, якого знають та поважають не тільки на Вінниччині, а й по всій Україні — Олександр Петрович Кулібаба.

Незважаючи на широке визнання, на зіркову хворобу він не страждає. Народився у Чернятині, потім закінчив Вінницький технікум залізничного транспорту і педагогічний інститут. Ні, залізничником та вчителем йому не судилося стати. Бо ще з дитинства на першому плані для нього — греко-римська боротьба. З 1969 по 1980 роки він успішно боровся на різного рівня змаганнях. У 1972 році Олександр Петрович виконав норматив майстра спорту СРСР.

Через 5 років з головою поринув у підготовку спортсменів. За цей час тренер Кулібаба виховав більше 20-ти майстрів спорту, 5 майстрів спорту міжнародного класу, 5 призерів Європи і одного чемпіона світу серед молоді. У щільному графіку тренувань ледь знаходимо кілька хвилин для спілкування.

– Розкажіть, чому саме боротьба?

– А це моє ще дитяче захоплення! Завдяки боротьбі виховується сила, гнучкість, та швидкість реакції. А ще — сила волі, хоробрість, дисциплінованість, відчуття впевненості в собі. Саме греко-римська, чи, як її ще називають, класична, є першим видом боротьби в олімпійській програмі! Моїми тренерами були І.А. Шумський, Ф.П. Новак, О.І. Берман. Я завжди прагнув досягнути висот триразового олімпійського чемпіона Олександра Карєліна.

– У чому особливість цього виду спорту на Вінниччині?

– Зараз греко-римська боротьба у Вінниці перебуває на середньому рівні. Виховується багато талановитої молоді, яку, щоправда, буває важко втримати для дорослої кар’єри у боротьбі, тому що дорослому борцю необхідно вирішувати нагальні соціально-побутові питання. А з цим у нас зараз, на жаль, все не так просто.

– Як дружина ставиться до вашої роботи?

– З розумінням! Ще з перших років нашого подружнього життя  вона звикла до моїх частих спортивних відряджень.

– Я знаю, що ваш син Сергій теж став борцем і тренером. На цей життєвий вибір сина ви якось вплинули?

– Так, звісно. Ще змалку Сергій  постійно спостерігав та цікавився моїм захопленням і працею. Та ми взагалі увесь час разом!

– Чи буває у тренерів вільний час?

– Увесь цей час, а його небагато, віддаю родині, особливо маленькому онукові.

– Про що мрієте?

– «Поганий той солдат, що не мріє стати генералом». Взагалі для кожного тренера, напевно, головною професійною мрією є виховання олімпійця!

Ігор КОРЧЕМНИЙ