80 років тому Вінниця опинилась на могилах невинних жертв сталінського режиму! “Енкаведісти” ховали тіла репресованих на трьох міських територіях. Це фруктовий сад навпроти школи №26, де тоді знаходилося НКВС, а зараз стоїть Палац дітей та юнацтва. Друге місце — територія православного цвинтаря від площі біля універмагу і до «книжки». Третє місце – Центральний парк, як вважають науковці, всього у парку поховано близько 5 тисяч жертв репресій. Іван Волошенюк, письменник і журналіст, у 1989 році записав розповідь Лукаша Микитовича Пугача з Яришівки Тиврівського району.

– Я з 1924 року народження, у 1942-му потрапив в окупацію. У Вінниці німецька фірма “Андреас Бьомель” зібрала команду для розкопок могил за нинішнім універмагом, де лежали тисячі невинно убієнних “енкаведістами” за вказівкою Сталіна. Півтора місяця, день при дні, водили нас до тих страшних могил на кладовищі під Пироговською лікарнею. У кожній ямі від 50 до 100 чоловік, – розповідав Лукаш Пугач. – Пізніше за наказом Вінницького обкому КПРС численні могильники були замасковані галереєю автогаражів, лікарняним моргом, автопарком з естакадою і адмінбудинком…

А тепер на місці старого туалету лікарні тихою сапою, як подарунок з того світу, приютився нічний клуб. Ліве крило «книжки» теж заграбастало частину кладовища. Свідки пам’ятають, як будівельники вивертали із землі кістки закатованих і вивозили величезними самоскидами у невідомість.

Пам’ятник Стусу теж помістили на останках. Біля церкви за універмагом в могилах було по 10 душ – в основному офіцери. У всіх руки за спиною зв’язані шпагатом, у декого і ноги. Трупи пересипані вапном. Жінки майже всі голі. Одна яма – священики у ризах, з церковними книжками, псалтирями, печатками. Крайня могила, на самому розі, дуже глибока, до 5 метрів.

На розкопках весь час стояла санітарна машина і працював німецький лікар у білому халаті, без великого пальця на правій руці. Ми тримали вбитих, а патологоанатом шкрябав пінцетом на тім’ї, виймав кулі. Якісь люди фотографували.

Наша команда тільки докопувалась до трупів, а далі бригади «мертв’ятників» виймали у покійників золоті зуби, кульчики, каблучки. Дещо приховували і міняли потім на горілку і харчі. Видно було, що людей у могилах привозили уже постріляними. Знайшлись свідки, які стверджували, що заарештованих жінок роздягали, насилували(Ліда, це слова свідка, не виправляй) і у підвалі вбивали.

У 1937-38 роках розстрілювали жертв у великому цегляному гаражі НКВС під гул моторів вантажівок. Кров тут же змивали брандспойтами в каналізацію. На внутрішньому подвір’ї колишньої будівлі НКВС на вул. Театральній цей гараж зберігся і досі. Комендатура НКВС до війни перебувала в будинку, який у 1950-х “приспособили” для школи №26. Про її підвали ходило багато темних чуток. Люди, які там бували, розповідали про стіни, поколупані кулями, і написи пальцями і кров’ю: «Василь Г. із Зарванець – помираю…». У 50-х роках у цих підвалах перед уроками фізкультури школярі отримували лижі та інше спортивне обладнання.

Навпроти, через Літинське шосе, на пустоші, в’язні викопували великі ями, в які по ночах скидали постріляних «ворогів народу». У застійні часи тут звели «Будинок громадянських панахид» (теперішня церква). Свідки бачили, як екскаватор на будівництві вигортав людські кістки. Їх вантажили із землею на машини і вивозили. На запит з цього приводу вінничанину Ф. Мацюку у 1988-му бюрократи відповідали, що не встановлено, чи це жертви сталінських репресій, чи ні. Начебто всі рештки зібрали у дерев’яний ящик і переховали. Хто повірить, що останки, як мінімум, 10 тис. людей вмістились в єдиному ящику?”.

У Центральному парку культури і відпочинку ім. Горького виграють фонтани, крутиться «чортове колесо», вимахують гойдалки… І ніщо не нагадує про трагедію! У 1943-му тут працювала міжнародна комісія судово-медичних експертів з 11 держав, які були союзниками Німеччини. Розкопки братських могил тривали з 24 травня по 3 жовтня 1943 року і за цей час у парку виявили 95 братських могил з 9 439-ма тілами! Переважно люди були вбиті пострілом у потилицю зблизька. Після ексгумації і досліджень їх поховали на кладовищі «Підлісне» по Хмельницькому шосе. Там у 50-х роках були “бурти” при вході ліворуч.

Згадує вінничанин Ф. Мацюк: “Чому після кожного дощу ремонтували скособочені гойдалки? Тому що весь парк складався з численних ям. У них вночі працівники НКВС крадькома скидали трупи замордованих «ворогів народу». Це на них виростали гойдалки і павільйони”.

Свідчить читач з Гнівані І. Маньківський: “Слідчі вимагали, щоб я підписав все, що їм потрібно. Я відмовився. Вибили мені всі зуби. Через місяць оголосили вирок. Коли відчинили двері камери, я не міг зайти, нікуди було. Конвоїри впхнули мене і ледь зачинили двері. До мене проштовхнувся старший: «Іди, я тобі покажу місце». Пачкою сірників відміряв п’ять разів по стіні і вказав на цементну підлогу: «Оце твоє місце». Півтора місяця я їв баланду з калоші”.

Вінничанка Галина Володимирівна згадує: “У червні 1943-го мама мене босу привела із Івчі у Вінницю. Це було урочище «Каліча», де зараз площа Гагаріна. Там поміж деревами натягнуті дроти, а на них висіли рештки одягу… Ми підійшли до розкопаної могили, там зараз пам’ятник Горькому. Могила довга така… і головами один до одного лежать трупи… Були там малі, дорослі, старі… Бабуся, яка жила у Вінниці, сказала мамі: «Володя похований тут, я пізнала мітки на одежі. А ти нікому ніц!…» А потім ходили інші жінки з нашого села. Їх після 1944-го року арештували за те, що були свідками”.

Позиція керівництва міськради – двоїста. Ось інформація від 9.08.2000 року: «На території парку площею понад 30 га розташовано цілий ряд соціально-культурних заходів та споруд, що забезпечують відпочинок населення… парк культури та відпочинку є одним з найкращих парків України і центральним місцем для масового дозвілля і відпочинку в м. Вінниці. Тому будь-яка причетність ділянок у межах ЦПКіВ до трагедії кінця 1930-х років не змінює його значення для міста саме як парку культури та відпочинку…».

Ігнорується навіть припис від 21.07.2000. заступника Генерального прокурора України С.М. Винокурова прокуророві Вінницької області Ю.Є. Бондарю: «Направляю для розгляду звернення голови Комітету з питань культури та духовності Танюка Л.С. щодо порушення кримінальної справи за фактом таємних поховань на території ЦПКіВ ім. Горького у м. Вінниці. Про наслідки розгляду прошу повідомити голові Комітету з питань культури і духовності Танюку Л.С. у встановлений законом строк».

І все ж у Вінниці 23-24 листопада 2001 року відбулась міжнародна науково-практична конференція «Політичні репресії на Поділлі в XX столітті». У конференції, крім українців, взяли участь науковці із Німеччини, Франції, троє народних депутатів України – всього 40 доповідачів і ще 20 дослідників надіслали свої статті до друку. Під час конференції демонструвався документальний фільм Л. Філонова «Непокараний злочин». Тоді була прийнята ухвала: «0блраді, Вінницькій ОДА та міськвиконкому ініціювати питання щодо встановлення меморіального комплексу загиблим від політичних репресій у Центральному парку культури та відпочинку».

Свідків не хотіли, але вони все ж були…

Свідчить Віктор Мефодійович Тимчук, відповідальний секретар журналу «Вінницький край»: «Мені, на час приходу загарбників 4-літньому малюкові, довелось побачити першу розкопану могилу із вбитими людьми у липні 1941 року. Ми тоді жили в бараці насіннєвого заводу, за яким одразу проглядалась Вінницька тюрма.

Якогось дня у дворі нашого бараку учинився жіночий галас, і моя мати, взявши мене за руку, разом з іншими жінками подалась до тюрми. Біля воріт юрмились люди. Ми протиснулись крізь натовп, і побачили… Довга розкопана яма, де у різних позах, як у страшному суді, лежали чорні людські тіла. Жінки наче втратили розум – ридали, зойкали, заломлювали руки, рвали на собі коси, молились, хрестились, дивлячись кудись у небо, і голосили: «Господи! Що ж це робилося?! – Наші своїх … як скотину… “. У липні 1941-го виявили першу могилу «ворогів народу», я би сказав, свіжу вінницьку могилу, бо ті, які опісля розкопали в «парку культури і відпочинку ім. Горького”, у “фруктовому саду» біля 26-ї школи, на громадському цвинтарі, за церквою попід Пироговську лікарню і “обкомівську книжку», – давніші… 1937-38 років… У 1950 -х роках футбольним полем для школярів Вінницької міської середньої школи №26 слугувала пустош – напроти, через Літинське шосе (Хмельницьке).

На захід від неї починалась вулиця з давньою романтичною назвою Підлісна, яка, дивним чином, від чергової хвилі кволої «декомунізації” перетворилась у контроверсійну назву – «Анастасія Ведмідь» – надто недоречна «ведмежа послуга», для топографічної історії міста… А назва “Підлісна» опинилась на стінах будинків одного із глухих провулків на засланні в цьому ж районі…

Мучились ми з ремонтом «стадіону» постійно, добре знали, через що… Справа в тому, що після кожного дощу гніздами, то тут, то там, просідала земля, а з неї визирали людські кості і пробиті кулями і проламані, мабуть, якоюсь булавою черепи. Ми вже не дивувались, але дуже сумували від цього жаху… По лісових галявинах нарізали трав’яний дерен і транспортували в ці провалля.

Позначками воріт використовували камені або дерев’яні кілки, на яких частенько травмувались. Потім, коли дорослі погані пацани замінили ці штанги на напівзакопані черепи, ми по дитячій дурості позвикали, але далеко не всі. Згодом по ночах ці штанги почали зникати… Якогось разу на місці «святотатства» застукали студентів Вінницького медінституту. Вони заволали, що їм черепи і кістки потрібні “як пособія” при вивченні по програмі «Анатомії скелета людини» – в додаток до «Атласу» доктора медицини професора Синельникова … Виявилось надалі, що майбутні деякі лікарі відбілювали їх у розчині хлорного вапна, і цей «промисел» почав набирати характер брендово-сувенірного, причому, вони з цього мали фінансовий зиск… Особливо цінувались черепи з найбільшою кількістю кульових отворів і проломів. Вони цінувались як ексклюзив… Місцева влада з переляку на початку 1960-х на нашому спортивному полі побудувала куполоподібну будівлю «Громадських панахид», потім ця назва переформатувалась у назву «Церква», а згодом до неї приєднали «Меморіал». Ось такий потрійний кульбіт… За кілька років до будівництва цього розлогого «куполу» почались перші цивільні захоронення під загальною назвою «Центральне Хмельницьке кладовище». «Футбольне поле» у «фруктовому саду», що поряд, – це вже окрема історія…

За матеріалами краєзнавці-пошуковці,
випускники 1950-х років Вінницької середньої школи №26