Це речення, окрім однієї букви, винайшов унікальний, незабутній письменник Поділля, Золоте перо України Іван Степанович Волошенюк.

Час, коли Іван Степанович пропрацював у газеті «Вінниччина», називають «ерою Волошенюка».

Отже: «Якоїсь зими, по суботах, до мене в редакцію ходив, як на сповідь до батюшки, вельми цікавий чоловік. Ось зокрема, що він мені повідав:

– Я з 1924 року народження і з початку війни був зачислений до команди тих молодих людей, яких держава направляла за Дніпро. Нас посадили за вози, доправили до Липовця, а там пішла чутка, що німці викинули десант… і ми вернулись додому, тобто під окупацію. 1-го травня 42-го року Вінницький гебіткомісар закомандував набрати з навколишніх сіл народу для праці на залізниці. Це була спецкоманда на розкопках могил за нинішнім універмагом, де лежали тисячі невинно убієнних катами з НКВД за вказівкою Сталіна. Півтора місяця день при дні водили нас до тих страшних могил за нинішнім універмагом. У кожній ямі від 50 до 100 чоловік. Це на кладовищі попід Пироговську лікарню. За часів правлінь владою колишніми  секретарями обкому Компартії ще  недосліджені ями замасковані – галереєю величезних металевих порожніх автогаражів, лікарняним моргом, заасфальтованим подвір’ям лікарняного автопарку з естакадою і адміністративним будинком, а в останні роки, на місці старого туалету лікарні у бувшій вигрібній ямі скромно приютився «Нічний клуб», якого не вельми інтелігентні відвідувачі про себе нарекли «Сьомий поверх дантівського пекла».

Ліве крило «Обкомівської книжки» також заграбастало частину кладовища. Численні свідки пам’ятають, як при ритті для нього котловану вивертали з землі численні останки закатованих і вивозили величезними самоскидами у невідомість.

Ну і на фініш цієї п’єси помістили пам’ятник Стуса на цих останках закатованих…

Біля кладбищенської церквиці – в могилах по 10 душ, в основному офіцери. У всіх без вийнятку руки поза спиною зв’язані кропив’яним шпагатом, у декого і ноги. Трупи пересипані вапном. Жінки майже всі голі. Одна яма – священики в ризах, з церковними книжками, псалтирями, печатками, одна крайня могила, на самому розі дуже глибока, до трупів – 5 метрів…

На розкопках весь час стояла санітарна машина і німецький лікар у білому халаті, без великого пальця на правій руці. Ми тримали (Пугач) вбитих – патологоанатом шкрябав пінцетом на тім’ї, виймав кулі, якісь люди фотографували. Народу було там багато і різного. Бачили ми там маму румунського короля Михая Єлену.

Що характерно, наша команда тільки докопувалась до трупів, а возилися з ними дві бригади, по 6 чоловік, яких називали «мертв’ятниками». Вони мали завдання виймати у покійників золоті зуби, кільчики, каблучки. «Мертв’ятники» вміли дещо приховати і міняли потім на горілку і харчі. Характерно, що людей, які лежали у могилах, розстрілювали не на місці, а привозили уже постріляними. Багато відкопаних жіночих трупів були зовсім голі або тільки в одних сорочках. Згодом знайшлись свідки з колишніх технічних працівників НКВД, які стверджували, що в окремих кімнатах заарештованих жінок роздягали, насилували і у в підвалі офісу вбивали.

Розстрілювали жертви в основному у великому  гаражі НКВД під гул моторів вантажних автомобілів. Кров тут же змивали брансбойтами в міську підземну каналізацію. Будівля НКВД, розташована по вул. Дзержинського, №10, має своє внутрішне подвір’я, на якому гараж зберігся і по цей час. (Вулиця перейменована в «Театральну»). Убивали і в інших місцях, всім відомо, що комендатура НКВД до війни перебувала в будинку, яку в 1950-х приспособили в школу №26. Про її підвали ходило багато темних чуток. Люди, які через роки там бували, розповідали про стіни, поколупані кулями, і написи, зверху донизу, пальцями і кров’ю, наприклад: «Василь Г. з Зарванець – помираю…». Напроти через Латинське шосе, на тодішній великій зарослій пустоші, комендатура мала свою територію з високою огорожею, на якій в’язні викопували великі ями, куди по ночах скидали постріляних «ворогів народу». В часи «застою» про вінницьку справу місцеві власті не згадують. Більше того, саме на цьому «комендатурному», зрівняному з землею некрополі вирішено було звести «Будинок громадянських панахид».

Свідки, природно, розповідають, що під час створення котловану екскаватор вигортав на поверхню численні людські кістки (як і в котловані «обкомівської книжки») їх одразу вантажили на машини і вивозили, куди начальству було треба. Численні листи вінничан (зокрема Ф. Мацюка) у найвищі інстанції неодмінно повертались до тих же кабінетів. Щоправда, Ф. Мацюку бюрократично незворушно відповідали, що дійсно під час риття котловану були знайдені масові поховання, але не було встановлено, що це – жертви сталінських репресій. Відділ комунального господарства Вінницького міськвиконкому відписався на адресу Ф.Мацюка такою «тезою»: дійсно при ритті котловану в вісях Б-Б, А-А було знайдено рештки невідомих поховань, працівниками комбінату комунальних підприємств ці рештки було зібрано у дерев’яний ящик і переховано між вісями 3-3 та 4-4 у вільному від конструкцій фундаменту місті, тобто на місці колишнього поховання.

Знаєте, якою датою позначено цей документ? Кінцем вересня 1988 року, тобто створено його на четвертому році перебудови. Хто повірить, що останки, як мінімум, 10 тисяч людей вмістились в одному – єдиному ящику?

Будемо реалістами. Група працівників прокуратури, яка займається реабілітацією репресованих, складається лише з п’яти чоловік (не звільнених від інших службових функцій), причому вони не мають навіть друкарки, отже, всі документи відстукуються на машинці буквально одним пальцем. І на закінчення статті дозволимо собі повторити те, про що було сказано вище: просимо вважати цей матеріал офісним клопотанням «Радянської України» перед прокуратурою Української РСР про порушення кримінальної справи масових поховань громадян у Вінниці, знищених сталінізмом. «Радянська Україна» 1989, 1 липня.

Публікації з цієї газети нагадують:  «1938 рік»… У Центральному парку культури і відпочинку ім. Горького виграють сонячною веселкою фонтани, весело крутиться «чортове колесо», вимахують гойдалки, відпочиває від вечірнього напруження танцмайданчик. І ніщо не нагадує про трагедію, яка розігрувалась тут! Згадує свідок подій Ф. Мацюк: “…але гойдалки скособочились и припрацювались. Чому ж після кожного дощу ремонтували скособочені гойдалки, а між ними садили колючу акацію? Тому що буквально весь парк складався з численних ям. У них тихими і безлюдними ночами співробітники місцевого НКВС крадькома скидали трупи замордованих «ворогів народу» і заривали. Це на них виростали гойдалки, павільйон «кривих дзеркал сміху»… Вся Вінниця опинилась в кістках. І їх було далеко-далеко за 10 тисяч, цих «ворогів народу»…

Утворилась парадоксальна ситуація: по селах створились черги, адже мати щотижня готувалась до арешту батька чи братів, тому пекла для них коржики, щоб не голодували в тюрмі. Коли цей тиждень минав, коржики черствішали, і мати віддавала їх нам, а сама, плачучи, бралась пекти нові…” Свідчить читач з Гнівані І. Маньківський: “Почалось слідство. Вели його 4 слідчі. Слідчі мінялись. Вимагали, щоб я підписав все, що їм потрібно. Я відмовився. Вибили мені всі зуби. Через місяць оголосили вирок. Коли відчинили двері камери, я не міг зайти, бо не було куди. Тоді конвоїри впхнули межі плечі і ледь зачинили двері. До мене проштовхнувся старший:  «Іди, я тобі покажу місце». Пачкою сирників відміряв п’ять разів по стіні і вказав на цементну підлогу: «Оце твоє місце». Принесли баланду, а нема з чого їсти. Дали калошу, і я з неї їв півтора місяця”. (ст.251, «Вороги народу» Вітковського).

«Я плачу над долею твоєю, Вкраїно.
Як же не плакати мені?
Я син твій, а ти – моя Ненько-Вкраїно,
Століття чекаєш у труні…
… Позаду всіх ти шкутильгаєш –
Пора вже доганять!
А ти і думоньки не маєш,
Народе – годі спать!»

Це вірші Миколи Нарушевича. Його дідусь був розстріляний у Вінниці у 1937 році. Сестра Миколи Галина Володимирівна згадує: “З парком культури я також добре знайома. Перше побачення з ним відбулося у 1943 році. В червні мама, взявши мене за руку і босоніж, з села Івчі Літинського р-ну, де ми жили, привела мене до Вінниці. І мама привела мене в парк, мені було 11 років. Це було урочище «Каліча», і ось там, де зараз гірка біла, озеро, там була стежка… і моїм очам відкрилась така картина: там були старі дерева, поміж ними натягнуті дроти, а на них висіли рештки одягу… А потім ми підійшли до однієї розкопаної могили, там зараз стоїть пам’ятник Горькому. Могила довга така… і головами один до одного лежать трупи… Були там всякі, малі, дорослі, старі. І ми пішли до бабусі, яка жила у Вінниці. І вона сказала мамі: «Ти нікому не розповідай, що там бачила, чула… Володя похований тут, я пізнала там мітки на його спідній одежі, що йому передала. А ти нікому ніц!…» А потім ходили інші жінки з нашого села. Їх після 1944 року арештували за те, що були свідками. Їх було 140 чи 150 тих жінок. (стор. 251 з книги В. Вітовського «Вороги народу»).

Отже – свідків не хотіли, але вони все ж були…

Свідчить Віктор Мефодійович Тимчук, 1936 року народження, відомий письменник, відповідальний секретар комунального журналу «Вінницький край»:  «Мені на час приходу загарбників, 4-літньому малюкові, довелось побачити першу розкопану могилу із вбитими людьми десь відразу в липні 1941 року. Ми тоді жили в бараці насіннєвого заводу, до тепер вул. Лебединського, вул. Островського…

Якогось дня у дворі нашого бараку учинився жіночий галас, і моя мати взяла мене за руку, разом з іншими жінками гуртом подалися до залізничного насипу. Спустились ми всі на вул. Островського і підтюпцем до воріт тюрми, перед якими юрмились люди. Ми протиснулись крізь натовп, і перед моїми очима, між двома тюремними будинками, постала … довга розкопана яма. А в тій ямі лежали у різних позах, як у Страшному суді, людські тіла – чорні, наче велетенські ворони… Жінки наче втратили розум – ридали, зойкали, ячали, заломлювали руки, рвали на собі коси, молились, хрестились, дивлячись кудись у небо, і у тому стовпотворінню тітоньки голосили:  «Господи! Що ж це робилося?! Наші своїх … як скотину… – Не встигли вивезти… – Німці наступали їм на п’яти… – Не дали…» Отож, у липні 1941 року виявили першу могилу «ворогів народу», я би сказав. свіжу вінницьку могилу, бо ті, які опісля розкопали в «парку культури і відпочинку ім. Горького”, у фруктовому саді» біля 26-ї школи, у громадському цвинтарі, за церквою, попід Пироговську лікарню і обкомівську «Книжку», – більш давніші… 1937-8 років…

Олег Остапенко
11 жовтня, 2018 р.