До Небесної сотні загиблих героїв Вітчизняної війни України проти російської агресії увійшов вінницький прикордонник Євген Пікус.

Батько Євгена Михайло Григорович – кадровий офіцер, дослужився до полковника у нашому штабі військової авіації. Мати Ганна Феодосіївна працювала інженером на вінницькому заводі. Є старша сестра Ольга Михайлівна і брат-близнюк Михайло Михайлович. Дідусь Євгена Григорій Якович Пікус теж був прикордонником. Під час Великої Вітчизняної війни він, поранений, успішно відбив атаку ворога, йшов із побратимами з оточення понад 700 кілометрів до своїх, пройшов блокаду Ленінграда. Був нагороджений двома медалями «За відвагу» та медаллю «За бойові заслуги». Інший дідусь теж фронтовик, був нагороджений. Вже на українсько-російському фронті Євген з гордістю розповідав побратимам про подвиги дідусів, ставлячи у приклад їхній героїзм!

– Брати народились 14 вересня 1979 року. Женя о 21.43, Михайло – за годину пізніше. Вони близнюки, проте зовсім різні зовні та за характерами. Були шибениками, але завжди вболівали за справедливість, ніколи не ображали слабших. Женя добре вчився і допомагав брату, — згадує сестра Ольга Михайлівна. — Займались плаванням, боротьбою. Ще грали на трубі. Ми вчились у 30-й школі міста Вінниці. За прикладом батька та дідусів Женя та Міша твердо вирішили стати військовими. Вступили до прикордонного училища у Хмельницькому, аби бути разом. Коли батько дізнався про це, то зліг до лікарні з тиском від переживань і радощів.

– Женя та Міша спочатку служили разом у Піщанському районі. Женя був на Одещині, у Борисполі, на Сумщині, у Харкові. Але ми в душі та серці завжди були поруч, — каже сестра офіцера. — Женя вже мав дві вищі освіти і ще вчився на «генеральському» факультеті прикордонної академії. Він ніколи не занепадав духом, передавав позитив батькам, мені, моєму чоловіку, доньці, родині Михайла! Я завжди мріяла про старшого брата. Дійсно, Женя був нам старшим братом. Скільки друзів у нього було! Був відмінним спортсменом, любив активний відпочинок. На жаль, він ще не був одружений. Але так мріяв про родинний затишок та трьох дітей!

– Михайлович — як щиро ми називали його – був дуже відповідальним і вимогливим, але водночас чесним та справедливим офіцером, який ніколи не ставив себе вище підлеглих. Він очолював наш відділ на залізничному вокзалі, а це контроль за значною частиною поїздів зі Східної та Центральної України на Росію і у зворотному напрямку, — згадує й старший офіцер прес-служби Східного регіонального управління прикордонників майор Василь Какадій. — Разом ми викрили контрабанду одягу на два з половиною мільйона гривень, історичних цінностей, ікон. Колись не допустили незаконного вивезення маленької дитини. За успіхи у службі Євгена Михайловича в порядку кар’єрного росту перевели до апарату управління і достроково присвоїли звання підполковника.

– Із 11 липня Євген Михайлович керував підрозділами у районі пункту пропуску «Красна Талівка». Цей район Луганщини ніби входить в територію Росії з обох боків і дуже бажаний для ворога. Євген Михайлович ніколи не ховався від небезпеки. Одного разу з Росії обстріляли пункт пропуску, залишивши з нього самі руїни. Там стояла спостережна вежа, де були прикордонники. Один снаряд влучив у вежу, розбив її. Одного нашого бійця затиснуло дверима та уламками даху. Євген Михайлович із ще одним прикордонником піднялись на більш ніж 15-метрову висоту. Хоч навколо вибухали снаряди та міни, чимала висота, вони звільнили травмованого бійця з-під уламків і спустили на землю. Пораненого згодом прооперували у Києві, завдяки Євгену Михайловичу він вижив. Ще він врятував тодішнього командира Луганського загону полковника Дейнека. Коли службова машина з офіцерами підірвалась на фугасі, то двоє офіцерів були важкопоранені. А далі на це місце горохом посипались міни. Але Євген Михайлович, який не постраждав, на руках виніс обох офіцерів з-під вогню. Неодноразово завдяки його вмілому керівництву прикордонники успішно відбивали атаки ворога. І бійці завжди рівнялись на свого мужнього командира.

За мужність та героїзм 21 серпня Євген Пікус був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

– У нас була ротація, Євген Михайлович вже міг повернутись до Харкова. Але залишився зі своїми бійцями. 24 серпня «Красну Талівку» атакувала російська розвідувально-диверсійна група. Прикордонники під керівництвом мужнього підполковника відбили атаку. 25 серпня по обіді наш наряд там знову виявив значну групу російських диверсантів-терористів, які намагались нелегально перейти кордон. Наші бійці відкрили вогонь по терористах. Ті відповіли обстрілом із стрілецької зброї, потім із гранатометів. На підмогу нашим направили підкріплення, бійців особисто очолив Євген Михайлович. Протягом бою до терористів та наших підходили нові групи бійців, — згадує Василь Какадій. — Прикордонники спричинили влучним вогнем великі втрати нападникам. Тож ті викликали бронетранспортери, бойові машини піхоти та вертольоти МІ-24. З Росії підступно стріляли по прикордонниках з кулеметів, гранатометів, ракетами. За словами учасників бою, Євген Михайлович виводив з-під перехресного обстрілу своїх підлеглих і врятував чотири службові автомобілі з екіпажами. Але він та троє бійців — старший прапорщик, прапорщик і сержант – потрапили під шквальний обстріл. Троє наших загинули відразу, ще один боєць був поранений і помер у лікарні. Куля влучила Євгену Пікусу в потилицю під каску, ще дві кулі, певно, бронебійні, у бронежилет. Він завжди носив каску і бронежилет, навіть спав у них на полі бою. Скоріш за все, його вбив снайпер. Але мужність прикордонників зламала ворога. Росіяни під прикриттям бронетранспортерів та вертольотів забрали вбитих та поранених і відступили на свою територію. Ми знищили ворожого снайпера і кулеметника. Там згодом знайшли заздалегідь облаштовані вогневі точки, бінокль та прилад нічного бачення, що є на озброєнні лише російських збройних сил, залишки сухого пайка: печиво та повидло із російським маркуванням, речовий мішок у крові.

Скупими чоловічими сльозами плакали над труною Євгена Михайло Григорович та бойові побратими офіцера, а Ганна Феодосіївна не стримувала гірких сліз. З останніх сил на милицях вклонилась улюбленому учню перша вчителька Ганна Бедрій. Під час жалобної ходи вулицями рідного міста навіть незнайомі люди клали квіти до труни та ставали до процесії. Коли героя опустили в землю Вінницького центрального кладовища під прощальний салют на Алеї слави поруч із героями Майдану та військовими, пішов дощ. Наше небо плакало за героєм слави та честі. А Євген посміхався на траурній фотці!

Редакція «33-го каналу» висловлює щирі співчуття рідним та близьким Євгена Пікуса.

Анатолій МЕЛЬНИК