Як у бараку без води і газу живе «вдова» героя АТО – зниклого безвісти Сергія Думанського...
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

Як у бараку без води і газу живе «вдова» героя АТО – зниклого безвісти Сергія Думанського...

14-го жовтня виповнилось рівно 2 роки, як в бою на підступах до оточеного 32-го блокпосту загинув чи зник безвісти вінницький нацгвардієць Сергій Думанський...

 

Тоді в «броні», що проривалась до своїх, було 8 військових... І лише двом із них вдалось дивом повернутись з полону — майору Баженку і рядовому Стусу... А про Сергія, що разом із побратимами горів у тому вогняному пеклі, досі жодної звістки... Але всі ці безкінечні 760 днів його продовжують чекати вдома мама, дружина, 7-річний син Тимур.

 

– Я вже не знаю, хто я: вдова, дружина героя чи нікому не потрібна самотня жінка із дитиною на руках в цьому бараці 1917-го року? — розповіла про своє життя після зникнення на війні чоловіка Юлія Думанська. — Бо навіть у цих «хоромах» ми були щасливі... Ходили на роботу, виховували сина Тимурку. А коли Сергій прийшов із повісткою в руках, зібрали його в АТО на всі сімейні гроші. Працював Серьожа апаратником на «Вінницяпобутхім», змішував всім відомі вінницькі пральні порошки. Від війни він не ховався, мав гарну військову підготовку. Ми з чоловіком розмовляли буквально напередодні їхнього виїзду на порятунок 32-го блокпосту... І того 14-го жовтня 2014-го зв'язок із ним обірвався... Ми всі сподівались, що він хоча б потрапив у полон, поранений, але живий... Але жодного слова чи сигналу від Сергія за ці 2 роки я не чула... У що мені вірити? Де шукати правду?

 

– З командуванням його частини «3008» ви спілкувались? Що вони кажуть?

 

– Попередній командир Чумак передав нам одного разу листівку на Новий рік із найкращими побажаннями та особисто від себе 1000 гривень... Чому частина не подає в суд, щоб офіційно визнати Сергія зниклим безвісти – я не знаю. Вони ж йому присилали повістку, тренували в Тютьках, відправляли на фронт, і там є свідки того останнього бою екіпажу Сергія... Невже за 2 роки до нашої справи у них не дійшли руки? Адже без цих документів, без цих папірців я не можу отримати жодних виплат, пільг, стати на квартирну чергу, отримати землю і навіть у найближчу школу №32 малого влаштовувала зі скандалом... Бо кажу — це син зниклого в АТО бійця! А мені: дайте «бумагу» з печаткою про це, бо інакше не маєте права на жодну пільгу... Пишу в анкеті сина-першокласника: «напівсирота», а мене директор питає: тато досі воює в АТО чи він вважається загиблим? Поки що це якийсь документальний «тупик»... І сльози не допомагають! Щоправда, частина нам платить військову заробітну плату Сергія, і це наш єдиний дохід... І поза очі всі мене вже називають вдовою...

 

– Як жінка героя АТО виживає у цьому бараці?

 

– Це реально комунальний жах на Петра Запорожця, 4, бо в наш столітній барак воду носимо відрами із колонки за 20 метрів... Взимку вона може замерзнути! Туалет так само на дворі... Газу не було і не буде... Палимо дровами, які з «Барлінека» привезли волонтери... Коли сиділи без дров, то був борг за електрику 11 тисяч. Його нам погасила мерія. Стеля-мазанка обвалилась після дощів, тому ставимо тази під капання. Син Тимур робить уроки ледь не на на колінах, бо на учнівський стіл місця в кімнаті бракує...

 

Виручають волонтери і бойові друзі Сергія, які час від часу привозять продукти, дрова і добре слово про чоловіка скажуть. Так, ми із Петром Семенцем із «Ніхто, крім нас» збирали Тимура в 1-й клас... Бо все – від канцелярки до костюмчика і рюкзака – нам привезли саме волонтери...

 

– Що малий Тимур Думанський написав у листі до святого Миколая?

 

– Минулого року син справді попросив Миколая повернути йому тата із війни та машинку... І цей лист потрапив до 10 кращих в Україні! Тому страхова компанія «Княжа» і ще один добродій прислали нам на свято по машинці... А тата Сергія досі чекаємо!

 

Ось що розповів командир Сергія Думанського про бій 14-го жовтня.

 

– Думанський був стрільцем-навідником, разом з Євгеном Лабуном вони сиділи під «баштою», Сергій був трохи лівіше, ближче до борту броні. Вибухнуло якраз над ними. Хто сидів далі, від вибухової хвилі розлетілися у різні боки. Лабун і Думанський, швидше за все, згоріли на місці, — вважає майор Анатолій Баженко. — Нас у тому БТРі їхало восьмеро. Вижили двоє... Коли після бою територію об'їжджала ОБСЄ, бачили, що я і Петро Стус ще живі, але побоялися нас взяти. Одразу за нами приїхали сепари і нас повантажили.

 

Коли я вже був у луганській лікарні, їхні ватажки казали, щоб я передав своєму командуванню, аби ті зібрали трупи. Але наші аж через два тижні туди добралися... Водій іншого БТР згодом розповів, що йому вдалося врятуватися і він зміг із нашої «броні» витягнути одне обгоріле тіло. За ДНК визначили, що то Лабун, але батьки цього не визнають. Зі слів водія, в БТР ще один «вугляк» залишився.

 

Теоретично можна припустити, що Сергію вдалося виповзти, та, обгорілий, він не міг далеко втекти і десь неподалік місця обстрілу й випустив останній подих... Сепари, коли приїхали на місце бою, все обійшли і роздивилися. А згодом прикопали рештки розкиданих тіл... Там багато таких могил... На 32-му блокпосту ми втратили 22 одиниці техніки і 60 бійців лише з «Айдару», а ще ж інші були. Хоча я з самого початку просив командування дати мені 5 танків і роту, і ми б звільнили цей клятий блокпост. Але у Західному ТРК спочатку довго роздумували, а коли на нас уже пішли танками, було пізно...

 

Анатолій Баженко каже, що знає про важку ситуацію вдови Думанського, намагався їй допомогти.

 

– Проблема у тому, що мама і сестра довго не погоджувалися визнавати, що Сергія вже немає в живих. Сестра казала, що її дзвонили сепари і запевняли, що її брат у них, і вимагали викуп. Телефон Сергія вони могли знайти, коли рискали по трупах... Та якби Думанський дійсно був живий, за цих два роки якось вже б дав про себе знати. Сепари б слухавку йому дали, аби рідні голос почули. А так – це лише маніпуляції на чужому горі, — каже командир. — Мені шкода цю сім'ю. Коли я лежав у шпиталі, мені подзвонила сестра Сергія і дорікала, чому її брат загинув, а я живий... Так Бог вирішив... Якби я втік, а своїх солдатів залишив на смерть, це інша справа. Але я був разом із ними. Чудом разом із Стусом вижили. Сьогодні намагаюся підтримати сім'ї загиблих. На роковини об'їжджав могили побратимів. Вдові Думанського теж запропонував свою допомогу. Разом з юристами і командуванням частини готуємо необхідні документи, щоб добитися для неї статусу і відповідних виплат.

 

– Хто ще з вінничан у полоні чи безвісти зниклі?

 

– Четверо вінничан в АТО зникли безвісти. Вони також числяться як полонені, — розповіла речниця управління СБУ Вінницької області Ірина Єрмолова. — Зокрема безвісти зниклими вважаються Юрій Пилипчук, 1991 р.н., Олександр Перепелиця, 1989 р.н., Сергій Думанський, 1988 р.н., Андрій Щербін, 1974 р.н. та Валерій Радовець, 1973 р.н.

Роман КОВАЛЬСЬКИЙ, Людмила ПОЛІЩУК

Залишити коментар:

- Аноним

Поставте 2-ку місцевому управлінню СБУ. Андрій ЩербинА (а не Щербин) -- зник безвісти під Іловайськом у складі б-ну "Донбас" Юрій Пилипчук вже похований на батьківщині: http://memorybook.org.ua/19/pilipchuk.htm Хто такий Валерій Радовець -- невідомо... Щодо долі Сергія Думанського, то, на превеликий жаль, дуже вірогідно, його рештки у Старобільську, там же де і ідентифікований Є. Лабун. Ліва колонка з похованнями: http://memorybook.org.ua/units/starobilsk.htm