Котел у Дебальцевому забрав життя 13 бійців із Вінниччини
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

Котел у Дебальцевому забрав життя 13 бійців із Вінниччини

Битва у районі Дебальцевського плацдарму стала однією із найстрашніших та найтрагічніших у російсько-українській війні. Лише офіційно там загинуло більше 300 солдатів, 23 безвісти зникли і більше сотні потрапили у полон. Реальні дані набагато кривавіші — до тисячі загиблих.

 

Нагадаємо, відхід українських підрозділів, які утримували так званий Дебальцевський виступ, розпочався в ніч із 17-го на 18 лютого. Бойовики гатили по наших бійцях із важкої артилерії, наплювавши на нещодавно укладені Мінські домовленості. В результаті операції плацдарм залишили близько 2,5 тис. українських силовиків. Ставлення до цього відходу у рядових військових та командирів кардинально різниться. Якщо представники Генштабу ЗСУ називають виведення підрозділів «однією з найуспішніших операцій української армії», то військові, яким довелось прориватися з міста, описуючи ті події, називають їх «Дебальцевський котел». Адже відходили наші хлопці під обстрілами російської артилерії, «Градів» та мінометів без прикриття з боку наших. Ті, хто вижив, розповідали про відхід похапцем, численні засідки терористів і зраду з боку своїх...

 

У цьому пеклі загинуло 13 наших земляків. У другі роковини трагедії пропонуємо згадати та вшанувати пам’ять кожного з них.

 

Син генерала з Липовця навіть і не думав скористатися зв'язками батька і віддав життя за Україну

 

Зараз його батько-генерал – мер Липовця - опікується тими, хто повернувся з зони АТО та допомагає сім’ям загиблих бійців.

 

Старший солдат-розвідник Лісник (такий позивний мав 30-річний Роман Грушко) був оператором-навідником БМП у розвідвзводі. Два роки тому його машину спалив російський танк.

 

Батько Романа — Микола Грушко — генерал-майор запасу міжнародної спілки радянських офіцерів. Виконував бойові завдання в найгарячіших точках світу. Страшне горе не зламало його. Після загибелі сина він став волонтером, взяв під свою опіку сім'ї загиблих липівчан. Земляки підтримали батька героя й обрали його міським головою Липовця.

 

Злі язики досі дорікають Миколі Терентійовичу, що не зберіг сина.

 

- У який спосіб? Відмазати, як робить це багато хто з такими зв'язками, як у мене? Заборонити захищати Вітчизну? Він мені казав: «Якщо завадиш йти по призову, піду добровольцем». Я пишаюся ним! — відповідає батько. — Коли Рома востаннє дзвонив і казав, що на самому передку, я лише встиг попросити пробачення, що відпустив.

 

Рингтон телефону генерала досі відповідає журливою піснею «Пливе кача». Цей біль, ця туга за втраченою кровинкою вже ніколи не залишать його серце...

 

- Це мій обов’язок — опікуватися бійцями АТО і їх сім’ями. Вони всі мені як діти. Нещодавно вибили квартиру для добровольця із Зозова. Зараз на черзі ще один боєць АТО з Липовця — Микола Гаврилов. Йому також потрібні житло та реабілітація, — розповів Микола Грушко. — Більшість бійців мають проблему з працевлаштуванням. Шукаємо їм роботу. Дуже часто на роботу незаслужено беруть когось «свого», а бійців АТО залишають осторонь. Боротимуся з таким гнилим явищем, доки живу.

 

Розвідника Віталія Химича ховали 8 Березня

 

33-річний розвідник 128-ї гірськопіхотної бригади з Ладижина Віталій Химич до війни працював фрезерувальником на підприємстві. В АТО прослужив півроку. Загинув під час бойового завдання: потрапив у засідку, його відкинуло вибуховою хвилею.

 

Як розповіли побратими чоловіка з позивним Хім: коли українські військові після бою приїхали забрати тіла, то Віталія там не було. Як з'ясувалось згодом, сепаратисти забрали тіла бійців до моргу Донецька. На початку березня бойовики передали українській стороні 50 тіл військових та цивільних. Серед них побратими впізнали сержанта Віталія Химича.

 

Медик-волонтер Сергій Кацабін загинув, рятуючи поранених

 

Ще маленького Сергія покинула рідна мама, і хлопчика всиновила родина із Козятина. Він ще з дитинства марив медициною, тому без роздумів вступив до медичного університету в Києві. Коли почався Майдан, Сергій був там медиком-волонтером. Потім без жодних вагань відправився у складі окремої медичної роти Нацгвардії ім. М. Пирогова до зони АТО.

 

9 лютого Сергій разом із колегами-медиками поїхали у сторону Логвіново і потрапили у засідку сепаратистів. Медичний джип підірвався на фугасі, а санітарний БТР бойовики кілька годин поспіль накривали «Градами». Вивезти хлопців одразу було неможливо.

 

Сергій Кацабін цілий рік вважався безвісти зниклим. Пошук ускладнювало те, що його рідна матір, яка живе в Ізраїлі, навідріз відмовилася здати аналіз ДНК. Лише через рік після трагедії за експертизою ДНК таки було ідентифіковане його тіло серед похованих на Краснопільському кладовищі під Дніпром невідомих героїв АТО. Перепоховали його 22 квітня 2016 року в Козятині.

 

Тіло Жені Герасевича — розвідника з Могилева-Подільського – шукали три тижні

 

Євгеній, єдиний син у батьків, якому після закінчення юридичної академії з червоним дипломом, пророкували блискучу кар’єру, несподівано для всіх записався добровольцем у 128 гірськопіхотну бригаду. Розвідником. Воював у Дебальцевому, де загинув, потрапивши у засідку поблизу міської лікарні.

 

Три тижні його тіло поверталося додому після останнього бою. Які тільки чутки не блукали районом у цей час. Одні запевняли, що Женя в полоні, і сепаратисти вимагають за нього великий викуп. Інші доводили, що бачили його в якомусь госпіталі. І ось 8 березня, вночі, його тіло таки привезли в Могилів. І того ж дня поховали.

 

Тіло Олега Щепанського довго не могли знайти, бо його забрали бойовики

 

38-річний військовослужбовець Олег Щепанський із села Комарівці за офіційною інформацією, загинув, через півроку служби - 18 лютого 2015 р. під час виходу українських військових з міста Дебальцевого.

 

Як пригадують рідні чоловіка, зв'язок із ним обірвався 15 лютого. Згодом його командир повідомив, що боєць зник безвісти після шквального обстрілу бойовиками. Як з'ясувалося згодом, рядового Щепанського з місця бою забрали бойовики, а через деякий час українській стороні вдалося виміняти його тіло на тіла окупантів.

 

Життя В’ячеслава Семенова зі Жмеринки обірвалося на легендарному блокпосту Балу

 

В'ячеслав закінчив технічний університет у Вінниці, служив у армії, був офіцером запасу. Після повістки служив у Могилів-Подільському прикордонному загоні. Напередодні чергового «Мінського миру» він разом з іншими прикордонниками прибув на блокпост Балу за Дебальцевом.

 

- Нас відразу атакували танки та піхота, обстрілювали з «Градів», мінометів, гаубиць, був обстріл з «Буратіно», — згадували побратими військового. — Перед нами став російський танк та стріляв впритул з гармати та великокаліберного кулемета. Терористи отримали наказ знищити Балу до перемир'я. 16 лютого почався артобстріл. В'ячеслав вискочив з бліндажа, аби перевірити обстановку. Російський танк вистрелив впритул у нашу позицію. В’ячеслав був важко поранений. Лежав біля воронки. Ми забрали його у бліндаж, викликали лікаря. Медик намагався прооперувати, але не встиг. Осколок пробив задню пластину бронежилета, пройшов під кутом вгору під праву лопатку. Слава помер у лікаря на руках.

 

Посмертно військовому присвоїли почесне звання «Герой України».

 

Микола Мельник підірвався на міні

 

32-річний Микола Мельник, боєць 17-ої ОМПБ, підірвався на міні у районі Дебальцевського плацдарму. Поховали його у Цибулівці Тростянецького району.

 

Виріс у простій сільській родині. Після школи служив у ПВО в Євпаторії. Після армії працював механізатором сільського підприємства. У серпні Миколу Мельника мобілізували, навчання пройшов у Бердичеві. За кілька місяців, які провів у АТО, вдома був лише раз. Востаннє Микола говорив по телефону із дружиною старшого брата. Казав, що втомився від всього й мріє про відпочинок. А через годину зателефонували військові й повідомили про те, що чоловік підірвався на міні...

 

Володимир Полупанов загинув, рятуючи життя побратима

 

38-річного розвідника Володимира Полупанова поховали у рідному Липовці.

 

Чоловік з багатодітної родини — є ще три сестри та двоє братів. Із дружиною виховував сина Станіслава. 31 липня був призваний до армії, а 1 серпня дружина народила йому другого сина Родіона.

 

Володимир Іванович служив у 128-й гірськопіхотній бригаді старшим розвідником. Загинув 6 лютого — ціною власного життя врятував від загибелі свого командира.

 

Горе прийшло і в домівки Ігоря та Анатолія

 

Лейтенант Ігор Гаврилюк родом з Томашпільщини, а Анатолій Грубий - з Тульчинського р-ну.

 

Молодший лейтенант Ігор Гаврилюк був призваний на службу у 2014 році. Служив за контрактом у 30 в/ч окремої мотопіхотної бригади м.Новоград-Волинського Житомирської області.

 

Прийшло горе і до рідних водія-машиніста Анатолія Грубого. Сержант служив у 128 гірськопіхотній аеромобільній бригаді. Помер дорогою в шпиталь через поранення.

 

Петро Шептицький загинув під час артобстрілу

 

Петро родом із Могилівки Жмеринського р-ну. Чоловік служив кулеметником у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Був кулеметником. Боєць загинув під час артилерійського обстрілу с. Кам’янка (поблизу Дебальцевого). У нього залишился батьки, дружина та двоє доньок.

 

Кухарський намет, в якому був Тарас Сич, розніс снаряд

 

Чоловік служив у складі 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

 

Тарас Сич добровольцем вступив до батальйону одразу після початку неоголошеної війни на Сході України. Загинув 12 лютого під час мінометного обстрілу поблизу Дебальцевого. Тоді снаряд розніс кухарський намет. Поховали воїна на Алеї слави вінницького міського кладовища. У загиблого залишилися дружина та донька.

 

Тіло вінничанина Романа Мельничука-Санти виміняли на полоненого сепаратиста

 

12 лютого бійці батальйону «Донбас» зайшли в село Логвинове, що розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ для проведення «зачистки» територій від залишків незаконних збройних формувань та виявили в лісосмузі танки противника. Серед них був і 24-річний вінничанин Санта. В бою загинули троє бійців та 6 отримали поранення. Бійця знайшли не одразу. Його тіло лише згодом побратими виміняли на полоненого сепаратиста. У хлопця залишилися мати та рідна сестра.

Підготувала Анастасія ЯКОВИШИНА

 

Анастасія Яковишина

Залишити коментар:
Нет комментариев