Віка та Оля: історія двох студенток факультету журналістики
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

Віка та Оля: історія двох студенток факультету журналістики

У рамках проекту «Вони вийшли із «33-го» ми ще розповімо не про одного випускника нашої Школи журналістики, яка дала життя відомим тепер і знаним журналістам, громадським діячам Вінниччини й України. Але сьогодні хочу розповісти про двох учениць із кафедри журналістики, в яких я свого часу викладала.

 

Звати їх Віка і Оля. Оля була досить успішною студенткою, помітною і активною. Напевно, що і з потрібним блатом у вузі, бо вона не лише обиралась деканатом незмінним старостою, але й завжди мала протекцію керівництва кафедри «звернути на неї увагу», що делікатно означало «поставити гарну оцінку».

 

Але хіба творчість із гарною оцінкою має щось спільне?

 

Оля не те щоб не вміла писати, ні – вона була дуже організованою, милою, неконфліктною дівчиною у житті – такими рівними були її творчі доробки, але як штиль, який не викликає жодних емоцій.

 

Дівчина знала, як, де і коли «підстелити» як староста викладачу соломку – там потрібну графу в журналі заповнити – там список студентів зайвий дати, для екзамену все організувати.

 

Серед учениць була і ця – маленька, худенька, як горобеня, дівчинка, з поставою вічно скуйовдженого підлітка. Десь там сиділа в середині… І ця середина немовби поглинула її.

 

Але я, як і всі журналісти, звикла сприймати людей за вказаним ще класиком–бардом Окуджавою принципом: «Каждый пишет, как он дышит...»

 

Публікація, написана Вікторією, немовби внесла свіжий вітер у застій написаних «правильних і ніяких» робіт переважного загалу курсу.

 

- Ну, це, напевно, та, така красива, із пшеничною косою, студентка… А може, та – із чорними, як терен, очима і таким же оберемком волосся на плечах? — почала візуально вгадувати я автора. Але на назване прізвище встало сутулувате «горобенятко»…

 

Знаю з досвіду, як заслужена похвала дарує натхнення усім творчим людям. Тим більше початківцям. І тому не скупилась…

 

Була переконана, що задам тон групі, вкажу творчого лідера, на якого треба рівнятись…

 

Але на курсі, який був відібраний не за творчим конкурсом, не за рекомендаціями газет, як це робиться на класичних факультетах, а за спроможністю батьків заплатити, почалось не захоплення та рівняння на талановиту однокурсницю, а її несприйняття.

 

Раптом Віка кудись «пропаде»… Знівелюється. Більше не приноситиме матеріалів для газети, не приходитиме на практику…

 

Якби ж я знала, що відбувалося насправді!

 

Студенти з амбіціями, красиві та видні у всьому, в тому числі й за загальною успішністю з інших предметів, не могли зрозуміти і сприйняти особливих законів журналістики – талант або є, або його немає. І якщо немає — то це як у симфонічний оркестр посадити досвідчених кочегарів із лопатами замість скрипок… Ось основні скрипки такого недолугого оркестру й вирішили: як? Ця «замухришка» буде примою журналістики, а ми — такі довгоногі, грудасті, фігуристі, видні – у неї за спиною?

 

А тут якраз Віка простудилась. Постійні стреси дались взнаки, і дівчина ніяк не могла позбутись довготривалого покашлювання.

 

Я на власному досвіді після раптової смерті мами знала, що таке може тривати місяцями – бо виникає воно, коли недолікована застуда межує із життєвим стресом, на нервовій основі. Але одногрупники на чолі зі старостою поспішили поставити їй фатальний діагноз – туберкульоз. Місяцями дівчина ходила на пари, як на ешафот, під шушукання всього курсу і кинуті вслід слова «чахоточна». Далі група влаштувала страйк – не будуть, мовляв, разом із нею навчатись і сидіти в одній аудиторії, доки Віка не принесе довідку, що у неї немає туберкульозу…

 

Дівчину, як прокажену, вигнали із аудиторії… Потім вона почала микатись по лікарнях. Її всюди «динамили». Врешті, вона плюнула на все: вже не вчилась – сяк-так довчалась.

 

Наступного разу я побачила це «горобеня» на Майдані. Воно рішуче, як тисячі небайдужих земляків, стовбичило щоденно на морозі, вимагаючи змін…

 

А в цей час в області під час буремних подій Майдану, на останніх подихах фінансового та впливового ресурсу, відомо який лідер регіоналів в області став розкручувати сайт. Багатьом він запам’ятався тим, що «мочив» лідерів Майдану. Зрозуміло, що червоною ниткою там проходила не лише газета «33-й канал», але й я.

 

Зізнаюсь, давно уже не читала такого бруду та відвертої брехні. Але...

 

Побачивши «ріденький» рейтинг цього інтернет-ресурсу, на який заходили хіба що самі автори, я навіть не скористалась правом відповіді. Але не ця серія публікацій вразила мене, а те, що серед творців цього «колективного» бруду проти мене була та сама староста Оля.

 

Новоспечені випускники, на жаль, ще не усвідомлювали, який тісний цей світ і принципи журналістики, де всі про всіх і все знають або здогадуються.

 

- То вона ще до виходу бачила цей реальний бруд… Брала холоднокровно у цьому участь, не заперечуючи, що це – нахабна і брудна брехня? – не вірила я до того часу, коли, заходячи в облраду, побачила, як, «в упор не помічаючи», Оля прямує до цієї самої редакції, ховаючи очі

 

Після перемоги Майдану, десь через рік, у мій кабінет відкриються двері, а в них — знову миловидна і «віддана» Оля. Але вона не прийшла вибачатись за «лайнометство», яке навіть за великих старань не дало ніякого ефекту, а проситиметься на роботу, вдаючи, що нічого не було…

 

Я повідомила їй про реальну нестачу вакансій й по-дружньому порадила ніколи більше не торувати собі шлях у журналістику такими «тернами».

 

Не знаю, як склалась подальша доля Олі. Бо вона просто перестала мене цікавити.

 

Зате я добре знаю долю «горобеняти» Віки.

 

Не так давно зателефонувала на мій мобільний Вікторія і, як завжди, надто хвилюючись та часом не справляючись із своїми емоціями, повідомила, що вона тепер доброволець — воїн, на передовій біля Маріуполя.

 

Не можу назвати точку, де зараз перебуває те дівча, але вже вирахувала на карті бойових дій, що це найгарячіша точка.

 

Дівчатко телефонувало зовсім не із бажанням повідомити про свій героїзм. Вона за завданням командування організовувала інформаційну сітку, повідомляла, як акредитувати журналістів нашого видання на передову.

 

Відтоді ми співпрацюємо. Вікторія нечасто виходить на зв’язок – бо ж тепер знає, що таке і військова таємниця, і дисципліна.

 

Мені важко уявити це «горобенятко» у військовій формі і бронежилеті, але я молюсь за неї та горджусь, що мала честь творити цю Вікторію – бійця не лише слова…

 

А ще хочеться, щоб, дізнавшись цю новину, її колишні таврувальники усвідомили суть свого вчинку – військова медкомісія, як відомо, «чахоточних» не пропускає… Але чи пропустить у світ журналістика чахоточних душею?!.

Тетяна Редько, заслужений журналіст України

Тетяна Редько

Залишити коментар:
Нет комментариев