У Білій поховали бійця, який два роки тому загинув в Іловайську
ДОДАТИ ОГОЛОШЕННЯ
ЗАВАНТАЖИТИ

У Білій поховали бійця, який два роки тому загинув в Іловайську

Я Сашу Перепелицю в житті не знав. Але зараз він мені як син, як брат. Як святість, до якої й не доторкнешся, бо вона за межею добра і зла, часу і простору.

 

Там, де Бог. До неї можна лиш молитися і вивіряти по ній своє власне життя і вчинки. Він тепер і для матері рідної, як Ісус для Своєї – теж святість. А в житті і, зокрема в Інтернеті, море плаксунів-шкуродерів, котрі для України не зробили нічого ні на копійку, але з неї готові зняти, як казав Тарас, останню свитину. Для себе, під себе, для свого непомірно великого Я. Вони переконані, що це Україна їм винна, а не вони їй.

 

А є такі, як Саша. Святі. Їм не треба пільг, посад, великого бізнесу. Він без будь-якої повістки прийшов у військкомат тоді, коли Україні було найтяжче. Із старенької хатини, із бідного-пребідного обійстя. Його ніхто не проводжав на фронт. Бо не знали, що він пішов туди. Залишив на подвір'ї, відкритому всім вітрам, старенькі «Жигулі», куплені за зароблені нещодавно перед тим у Росії гроші, і пішов воювати з Росією. Бо вона окупант, вона – загарбник цього нашого синього неба, цієї Богом даної нам землі.

 

Це вже тепер, при такій величезній своїй посмертній славі Сашко, міг би запросто стати будь-яким депутатом, будь-якого рівня. А тоді, коли йшов на фронт, його ніхто майже й не помічав, крім воєнкоматівських чиновників, у яких «горіли» списки набору. Так завжди буває у святості.

 

Сьогодні вранці, на похороні, я вперше побачив і Сашину хату. Вона не більша і не краща, як Шевченкова дев'ятнадцятого століття. Хіба що не під соломою. Їй, старенькій, було дуже ніяково стрічати на своєму подвір'ї таку масу народу, який все прибував і прибував. Вона не знала, де подіти свої заплакані очі-віконечка, коли мало не до її порога проступало велике районне і міжрайонне панство, щоб попрощатися з Сашею, що лежав десь у нутрощах того наглухо забитого моторошного великого, як контейнер, ящика, накритого блакитно-жовтим прапором. Воно, те начальство, не бачило цієї хати і самого Саші при його житті, і не могло побачити. Бо хто він для них був?..

 

Я стояв у них за спиною, дивився на цю осиротілу без Саші хату і думав: Боже Всемогутній, а скільки ще таких бідних хат буде плакати по Україні? Коли вже той російський ворог нап'ється нашої крові і нарешті здохне? А наша влада понаїдається? Скільки ще таких ангелів українських має лягти в сиру землю, щоб нарешті це сталося? І відповіді не чув і не бачив.

 

Буяла весна, було синє чисте небо, з Мурафи озивалися вранішні солов’ї. А Саша спочивав… Він так довго, більше двох років, з-під землі добирався сюди, додому… І таки дістався…

 

Сашу несли рідним селом кілька кілометрів на руках. Всі вийшли з хат. І старий і малий, щоб попрощатися з ним. Такого напливу людей Біла ще не знала.

 

Якби не волонтери, якби не ДНК, не люди, не народ, то горе матері було б ще більшим, ще довго б шукала сина. Тато просить тричі за сина прощення. Звучить воєнний салют. Молодь проводждає Сашу: «Героїчному воїну України – Олександру Перепелиці тричі: «Слава! Слава! Слава!» Останні слова підхоплюють старші, і з цього весняного чудесного піднебесся на багато кілометрів – і над Білою, і над Гальжбіївкою, аж до Ямполя, до Дністра і далі несеться по світу: «Слава! Слава! Слава!». «Герої не вмирають!»

 

І раптом… Музики вшкварили марш «Прощання слов’янки», під який хоронять зараз вбитих на нашій землі російських окупантів і їхніх найманців. Ошелешена, грамотна, патріотична молодь опускає очі, а вилискуючий золотом на сонці гальжбіївський духовий оркестр не вгаває – славить слов’янку, яка рветься на Балкани, обороняє Москву...

 

Збоку, десь в непролазних кущах, здається мені, скалиться від задоволення усмішкою спокусник. Торжествує. Він добився свого – Сашу ховають у День сміху і під звуки царсько-радянсько-російсько-сепаратистського маршу. Але хай знає він: сміється той, хто сміється останнім.

Василь Кізка

Ямпільський район

Василь Кізка

Залишити коментар:
Нет комментариев