Мріяла, бо дуже хотіла бути схожою на старшу сестру, котра пішла вчитися у Тульчинський коледж культури.

З Олею ми спілкуємося у фойє концертного залу «Плеяда» посеред цілого розмаїття її незвичайної кераміки. Гончарі в уяві багатьох — це суворі українські дядьки з великими руками. А тут — гарненька усміхнена дівчина.

– Я вирішила теж вступати до Тульчина на музичний факультет, — розповідає вона. — Але так сталося, що опинилася на «декоративно-прикладному мистецтві». Ми вивчали все: малярство на склі, гобелени, різьблення, вишивку. Та найбільше мені припало до душі гончарство, хоча в роду у нас гончарів ніколи не було. Мене дивувало, як зі шматка глини за кілька хвилин виходила мисочка або кухлик.

А далі — пішло-поїхало! Після коледжу Оля вступила до Львівської академії мистецтв.

Вирішилося все само собою. Для того, щоб вона могла працювати, батько виготовив гончарний круг, а викладач з коледжу зробив піч. І тепер Ольгу за вуха не відтягнеш від улюбленої справи. Старанно вимальовує на своїх виробах прадавні символи. Найголовніший — віночок — прикрашає майже усі вироби. Це подільський оберіг. Прикро, що у нас керамічний посуд сприймається багатьма іронічно, мовляв, не сучасне. Оля побувала у багатьох куточках України на різних фестивалях і бачила, як там не дають мистецтву занепадати. Тому щиро вірить, що у рідній Вороновиці її глиняні вироби теж стануть популярними.

Тетяна Вербицька

Мріяла стати музикантом, а виготовляє унікальну кераміку
Ольга Цибуля