– Нещодавно в мережі Facebook співробітники Вінницького обласного художнього музею розмістили допис, перенесений згодом на сайт Вінницької облради: «Донедавна Вінницький обласний художній музей не мав власного обличчя, його неіснуючий бренд губився у непримітній споруді в історичному центрі міста. 10 січня 2019 року стало часом самоідентифікації установи за рахунок встановлення на її будівлі вивіски». Дивно, що співробітники музею так принижують визнаний в Україні заклад культури, в якому самі ж працюють. Вражає орфографічна помилка самої вивіски, яка нині красується по вул. Соборній поруч з Преображенським собором. Соромно!

Адже Вінницький обласний художній музей для громадськості України і зарубіжжя завжди асоціювався з високим професіоналізмом, унікально побудованою структурою функціонування, що давала можливість зв’язків з вітчизняними і найвищого рівня зарубіжними установами: Академією мистецтв України, Iнститутом мистецтв Польської академії наук, Національними музеями Варшави, Кельце, посольством Франції в Україні, Французьким культурним центром, паризьким музеєм д’Орсе, центрами сучасного мистецтва Швейцарії, США, представники яких виступали у музеї. Творча співпраця допомогла створити тут за французьким зразком Салон мистецтв.

Цей «неіснуючий бренд» викликав захоплення світових дипломатів, які незмінно давали йому найвищу оцінку. Але не тільки цими грандіозними успіхами славиться Вінницький обласний художній музей. Перш за все, він асоціюється з іменем його творця – заслуженого діяча мистецтв України Іллі Безбаха, автора всіх цих досягнень. Своєю наполегливістю, талантом, істинно патріотичними переконаннями він зробив музей таким, яким його знають і поважають в усьому світі.

Художні музеї завжди були флагманами у просуванні найважливіших державних ідей, недаремно композитор Дмитро Шостакович говорив: «Слідом за знаменосцями ідуть музиканти», тобто мистецтво має підтримувати державу і йти в ногу з часом.

Як художник Ілля Васильович був буквально одержимий ідеєю створення художнього музею на Вінниччині. Він добився зустрічі з Раїсою Горбачовою, після чого було виділене напівзруйноване приміщення у тимчасове користування. Але час розтягнувся на десятки років! Безбах невтомно, невпинно звертався в усі інстанції, наполягав на покращенні матеріальної бази закладу, що ствердило б статус Вінниці як культурного міста!

Але і в цій невеликій двоповерховій будівлі Ілля Безбах створив те, що не зміг би, напевно, зробити ніхто, — блискуче побудовану центральну експозицію; міжнародно визнаний Салон мистецтв; широку співпрацю з Академією мистецтв України, Національним науково-дослідним реставраційним центром України, Дирекцією художніх виставок України, музеями, галереями, виставковими комплексами, а ще з міжнародними дипломатичними установами – посольствами Франції, Польщі, Швейцарії, Аргентини, Канади та інших держав, представники яких були гостями та учасниками музейних акцій; перший в Україні Центр музейної педагогіки, який залучав молодь та дітей до високого мистецтва; філію «Музей гончарного мистецтва ім. О.Г. Луцишина» і багато іншого.

Але головне – це стиль закладу. Його особливо відзначали іноземці, які потрапляли тут «на свою хвилю». Деякі дипломати прямо говорили, що вперше за роки перебування в Україні зустрічають щось подібне. Один з іноземних гостей залишив відгук, який Ілля Васильович з притаманною йому делікатністю ніколи не цитував, хоч в соцмережах його могли прочитати усі: «Незважаючи на те, що я був розчарований регіональними музеями, наступного дня я відвідав художній музей Вінниці. І моя віра в музеї була відновлена!»

Знаменитий живописець Карл Брюллов, якого на Заході називають Карл Великий і картина якого висить в центральній експозиції нашого музею, казав: «Мистецтво починається з «ледь-ледь». Та далеко не всім дано відчути це «ледь-ледь», цей найтонший шарм, який споріднений вірі або релігії, істинне розуміння яких теж не всім доступне. Що, власне, і визначає по-справжньому освічену і духовну людину. І ось цей давно визнаний бренд нинішній в.о. директора і, як він каже, його «молода команда» «самоідентифікували за рахунок розміщення неонової вивіски на порталі музею».

Його ж мовою висловлюючись, він вже показав «власне обличчя» через розвал Салону мистецтв, де рояль засунули в куток, через мерехтіння малозначимих виставок, через «нову форму» презентації унікальних творів мистецтва… Наприклад, мармурову скульптуру «Амур» XIX ст. обмотали поролоном, поставили замість носа моркву, насунули на голову капелюха. І так експонували цей унікальний твір в контексті експозиції «Подільської народної ікони». А «молода команда», в якій, до речі, багато представників середнього і пенсійного віку, утворилась не від хорошого життя. Більше половини наукових співробітників, справжніх музейних фахівців звільнились, не витримавши атмосфери, яка сьогодні панує у музеї. Серед них і фахівець із Львівської академії мистецтв, співробітники, які проводили лекції англійською мовою, віртуозно верстали каталоги, та ін.

Всього півтора року вистачило, щоб перетворити блискучу культурну установу, куди і зараз телефонують із пропозиціями про співпрацю представники зарубіжних посольств, народні художники, народні артисти України, лауреати Національної премії ім.Т.Г. Шевченка – в архаїзований «неіснуючий бренд», якому тепер, без сумніву, можна надати цей статус!

Лист на підтримку обрання цієї особи на посаду директора від вже якогось «нового колективу», який, на нашу думку, дуже поверхнево знайомий з музейною роботою, ще у ХVІІІ ст. образно прокоментував Вольтер, сказавши: «Правда не на боці великих батальйонів, а на боці кращих стрільців». Ілля Безбах, «кращий стрілець» музейної справи в Україні, засновник Вінницького обласного художнього музею, якого українське музейне співтовариство називало «корифеєм», зараз підданий забуттю. Зі стін зняті його картини, а там, де висів його портрет, залишився лиш слід від цвяха. Тепер його портрет — на горищі! З таким підходом можуть піти всі здобутки цього унікального закладу.

З якоюсь жахливою короткозорістю комісія Вінницької обласної ради з відбору кандидатів на посаду директора музею не побачила цього вражаючого неподобства, що ганьбить і музей, і Вінницю! Чому члени комісії під час проведення конкурсу хвалили в.о. директора або навіть відповідали за нього на запитання, які він сам не міг висвітлити? Потрібно віддати належне цьому безумовно зрежисованому спектаклю! На жаль, комісія без належної уваги поставилась до рекомендацій та застережень представників вищих профільних культурних інституцій — Академії мистецтв України в особі її президента, професора Чебикіна А.В., Центру розвитку музейної справи України, народного художника України В. Козюка, об’єктивного і неупередженого арбітра, інших відомих діячів культури України.

Обурена тим, що відбулось, громадськість Вінниччини все ж сподівається, що у вищих органах державної влади вистачить об’єктивності. І влада віддасть пріоритет здоровому глузду, професіоналізму, гідності, не дозволить зневажати досягнення художнього музею і Вінниці як сучасного європейського міста. Щоб наші нащадки, яким належатимуть усі цінності України, не звинувачували нас у ганебній деградації.

Ілля Васильович Безбах часто повторював, що культурний спадок дістався нам без жодної інструкції до використання, і тільки від нас залежить, як він буде збережений і переданий наступним поколінням.

«Називати обласний художній музей «неіснуючим брендом» — це сором!»