Саме у Вінниці побрались дівчина — військовий лікар Української Галицької армії Ірина Климкевич, уроджена Шміґельська — та старшина УГА Михайло Климкевич…

Неординарна доля чоловіка, дружини та їхніх дітей, про яких на Вінниччині нині, на жаль, мало кому відомо…

– Обидва герої — не вінничани. Але волею долі їхнє життя тісно пов’язане із Вінниччиною. Ось що писав про Ірину Климкевич «Календар Червоної Калини на 1925» (Львів-Київ, 1924): «Була одна дівчина, яка перейшла цілу воєнну кампанію – від заняття Львова аж до польської неволі в 1920 р., яка перейшла всі зримі і незримі скрижалі незавидної долі Галицької Української Армії. Дівчиною цією і була молода 20-літня учителька, сирота по священику панна Ірина Романа Шміґельська», — розповідає історик Тетяна Швидченко. Автор нарису далі пише: «Ірину пізнав я в січні 1919 р. Стрінув я безпосередно команданта санітетів у червонім кожушку з перев’язкою червоного хреста на рукаві. Йшла ця санітарна стежа вслід за наступаючими, не зважаючи на безпосередну небезпеку. Наступ удався. Принесено й привезено понад 30 ранених, яким на полі бою уділено вже першої помочі… Як хорунжий-санітет (санітар) брала участь у Листопадовім зриві (1-21 листопада 1918 року) та в поході УГА на Київ. Створила польовий шпиталь. Раз навіть попала у польський полон, але поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви…»

У цьому ж нарисі йдеться, що раз Ірина із бойовим побратимом діставали тіла загиблих бійців УГА з річки. Ірина на коні вплав діставала загиблих, аж сама почала тонути… Її врятували бойовий побратим та двоє польських старшин. До речі, один з польських офіцерів тоді теж загинув… Ось так Ірину поважали навіть вороги. Ірина далі «…брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д. У Київі попала була в деникінський полон, але вдалося їй утекти. У Винниці вийшла в 1919 р. замуж за сотника Михайла Климкевича, випробованого команданта і завзятого жовніра…»

– Доля її чоловіка не менш цікава та драматична. «Він під час навчання у Львові товаришував із Євгеном Коновальцем. Був обер-лейтенантом австро-угорської армії. У Першу світову воював на італійському фронті. Службу в УГА почав сотником Козачого загону ім. Ґонти, а у січні 1919 року очолив загін, який увійшов як 1-й курінь до X Янівської бригади. Деякий час командував бригадою. Курінь відзначився в боях за Львів і в поході на Київ», — продовжує Тетяна Швидченко. — Після поразки українських Визвольних змагань Ірина із чоловіком були інтерновані поляками. В таборі для полонених УГА у Фридрихівці (зараз частина міста Волочиська) 9 травня 1920 року жінка-воїн народила сина Романа. У міжвоєнний час вчителювала у школах Львова. Її чоловік був представником ряду патріотичних громадських організацій у Львові та одним із організаторів відкриття пам’ятника Іванові Франку на Личаківському цвинтарі у 1933 році. Брав участь у формуванні дивізії СС «Галичина». Як майор дивізії у липні 1944 року загинув у битві під Бродами…

Ще до Другої світової війни Ірина Климкевич «склала «Список померлих жінок, членів УГА» і подала його у своїх статтях у часописах «Жінка» та «Жіноча Доля» у 1936 та 1937 роках. Готувала історичну розвідку на тему участі українських жінок у збройній визвольній боротьбі, про що заповідала у статті «Вірна служба», надрукованій у львівському журналі «Жінка»: «Докладний список жінок-членів УГА, разом з описом їх діяльности та переживань, появиться в окремій книжці». Втім, нова війна перешкодила появі цієї книжки…» Померла у 1956 році у Відні. Син подружжя Роман став істориком-геральдистом, публіцистом, перекладачем і письменником. Помер у 1993 році у Маямі…

– На жаль, нині не лишилось свідчень про історію кохання, родинне щастя та бойові будні подружжя Климкевичів у кривавому 1919 році на Поділлі. Але ми дуже сподіваємось, що майбутні дослідження таки зможуть виправити цю прогалину. Тож просимо відгукнутись істориків, краєзнавців, дослідників, які можуть володіти цією інформацією, — констатують історики. — До речі, історія Ірини Климкевич досить типова для того часу.

– Відома українська вчена та громадський діяч Мілена Рудницька назвала 89 імен жінок-бійців УГА. 54 жінки служили в санітарних частинах. Десять з них мали молодше офіцерське звання хорунжих. Але це може бути неповний список. Бо загальна чисельність УГА коливалася від 126 тис. вояків (березень 1919 року) до 18 тис. (квітень 1920 року), — каже Тетяна Швидченко. — Після відступу з Києва в кінці серпня, на початку вересня 1919 року серед лав УГА швидко ширилася епідемія тифу. Держави Антанти блокували кордони, через це армія не могла отримати ліків. Галичани тоді зосереджувалися у Вінниці, Тульчині, Немирові, Літині, Браїліві та селах сучасної Вінницької області. На той момент три галицькі корпуси втратили через цю хворобу кожного десятого бійця. Відомо, що від тифу померло 11 жінок-санітарок Галицької армії.

Офіцери УГА Михайло та Ірина Климкевичі сто років тому побрались у Вінниці
Одна з їхніх книжок