Щоправда, серце учасника бойових дій у Другій світовій війні напередодні великодня перестало битись. Тому про легендарного земляка нам розповіли у місцевому музеї.

– На війну Анатолій Радченко потрапив ще в неповних 16 років. Викравши в колгоспі коня, а в батька шаблю, помчав навздогін за кавалерійським ескадроном, який проходив через хутір, лише встигнувши кинути короткі слова: «Мамо, я на фронт». У лютому 1943 року прийняв присягу та був призначений у 15 штурмову інженерно-саперну бригаду 71-го батальйону. Під Москвою закінчив школу молодших командирів і став керувати відділенням. Сержант Радченко на чолі диверсійної групи виконував у тилу ворога завдання з підривання німецьких танків, — розповіли в Музеї історії Козятина. — Шість разів ходив у тил. Воював на Кавказі, Курській дузі, брав участь у наступі на Київ, форсуванні Дніпра на Букринському плацдармі. Визволяв Угорщину, Словаччину, Польщу, дійшов до Праги.

Визволяв місто Козятин, Вінницю, Жмеринку, розміновував залізничні вокзали, знешкодивши близько 500 мін. Учасник параду Перемоги в Москві.

Анатолій Степанович отримав 25 бойових нагород, серед них: орден Слави III ступеня, орден Великої Вітчизняної війни II ступеня, орден «За мужність», медалі: «За відвагу», «За перемогу на Німеччиною», «За визволення України» та інші.

Після закінчення війни Анатолій Радченко служив у війську ще 5 років. Познайомився з чудовою дівчиною з Козятинщини Ніною Костянтинівною, яка згодом привезла чоловіка на свою батьківщину, у Зозулинці. У мирному житті наш земляк понад 45 років працював водієм. Після виходу на заслужений відпочинок ще 10 років працював у господарстві. Виростили з коханою двох синів та доньку. Тішились онуками та правнуками.

Дуже чекав ветеран-фронтовик 9 Травня, аби зустрітись із такими ж, як сам, і вкотре нагадати людям, якою ціною далась та перемога. Але не дожив два тижні й пішов у вічність у 92…

Віталіна Володимирова

Пішов на фронт у 16 і став легендою Другої світової