На жаль, її ім’я, як і героїчні подвиги, практично невідоме на Вінниччині.

– Дівчина, років 22-23, невисокого зросту, але стрункої статури, з рожевим, миловидним, постійно усміхненим, наче хлоп’ячим, обличчям і веселими ясно-блакитними очима. На голові – вояцький кашкет, з-під якого вибивалося буйне золотисте волосся, в короткій сірій спідничці й такого ж кольору жупані до колін, на ногах – мініатюрні чобітки. За плечима – невеличка рушниця кулеметника; на ремінному поясі з правого боку – револьвер. Була подібна радше на молоденького козака, ніж на дівчину, й тим більше на полкового лікаря, — згадував колишній командир полку «синьожупанників», генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у спогаді «Наша Світланка», що був вперше опублікований у виданні «Голос Комбатанта (Нью-Йорк)». — Під час вибуху революції була студенткою останнього курсу медичного факультету Київського університету. Мала нареченого, пізніше підполковника Армії УНР Івана Ремболовича. Обоє походили з Чернігівщини.

Жінка-воїн Світлана Харченко загинула 100 років тому у Піщанському районі
Іван Ремболович

Вона ще студіює в Українському університеті, але душа її рветься до активного визвольного чину. У грудні 1918 р., за часів Директорії, молода ентузіастка зголошується до наново формованого в Києві 1-го полку Синьої дивізії. Світлана щаслива: її зараховано другим помічником полкового лікаря. Вирушивши з Києва 5 лютого 1919 р. разом із полком, що його пізніше перейменовано на 7-й Синій полк 3-ї п. Стрілецької дивізії, Світлана незмінно ділила його долю й недолю аж до самої смерти.

Найбільш імпонувала вона всім своєю надзвичайною відвагою, нервовим опануванням і сердечністю. Під час боїв була завжди там, де ранені найбільше потребували її опіки; коли полк наступав, все була зараз за передовою лавою. Керувала санітарним відділом і особисто робила перев’язки тяжким пораненим, не звертаючи уваги на вибухи ворожих гармат, кулеметний та рушничний вогонь. Козаки її дуже любили й поза очі називали не інакше як «наша Світланка». Зі всією полковою старшиною була в добрих приятельських стосунках, але вона так поводилась, що ніхто навіть не подумав дивитися на неї, як на жінку…

Мужня амазонка брала участь у легендарних Вапнярській та Піщанській операції українського війська. Відомий історик та письменник Роман Коваль у книзі «Іван Ремболович» розповідає, що під селом Стефанівкою — нині територія с. Комаргород Томашпільського району — Світлана Харченко верхи на коні атакувала батарею червоних, незважаючи на ураганний вогонь ворога. Сміливий вчинок жінки дав змогу українцям виграти цей бій… До речі, саме з того бою залишилась гравюра — єдиний відомий нині портрет Світлани Харченко. Героїчно вона загинула…

– 15 серпня 1919 року я був ранений у бою під м. Піщанкою… Тим часом Синій полк вибив ворога з м. Піщанки й рушив далі, а штаб дивізії перенісся до цього містечка. Під загрозою гангрени й ампутації мене перевезено до шпиталю в м. Винниці, — пише генерал Олександр Вишнівський. — Довідавшись, що я в Піщанці, Світлана Харченко приїхала, щоб провірити стан моєї рани. Коли Світлана була в Піщанці, червоним пощастило врізатися клином між частинами Залізної дивізії й змусити 7-й полк до спішного відступу в напрямку Дністра. Світлана разом із ординарцем вирушили назад до полку, не здаючи собі справи, що шлях їхнього повороту відрізаний большевиками. По дорозі в лісі їх несподівано оточили червоні. В цей вирішальний момент Світлана не розгубилася. Пострілом із револьвера забила найближчого червоноармійця, що загороджував їй дорогу, дала коневі остроги й намагалася врятувати своє життя кар’єром. Але дарма. Цілий град куль звалив її і коня. Озвірілі червоноармійці у варварський спосіб добили її прикладами рушниць.

Щодо козака-ординарця, то, побачивши довкола себе червоних, підніс руки догори й крикнув, що він «мусово мобілізований» і хоче служити в Червоній армії. Червоноармійці повірили йому, й це врятувало йому життя. Скориставши з першої нагоди, він утік, дістався до штабу 3-ї Залізної дивізії і оповів про трагедію нашої Світланки…

Не менш трагічною та героїчною була доля нареченого Світлани Івана Ремболовича. Служба у армії УНР та перехід до Польщі, Другий Зимовий похід під керівництвом отамана Тютюнника, поранення та втеча з-під розстрілу у останню мить… Згодом, вже під час Другої світової війни, він вступив до дивізії «Галичина», де брав участь у бою під Бродами та знову отримав важке поранення із ампутацією ноги… Згодом став до лав УПА, у 1949 році був заарештований радянськими каральними органами. Після понад півроку слідства та тортур був розстріляний…

А нещодавно дослідник та письменник Віктор Моренець знайшов у чеському місті Подєдбрадах досі невідому п’єсу про Світлану:

– Повна її назва: «Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918 – 1919 р.р.». Видрукувана вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х років. Олекса Карманюк – це один із псевдонімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: «Коханому приятелеві та компаньонові на еміграції Володимирові Шевченкові дарую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23., Каліш», — розповів Віктор Моренець. — Видати її я можу. Але кому ця п’єса тут буде потрібна? Немає запиту… Я ж не збираюсь вдома тримати увесь наклад.

– Навіть гіпотетично припустити, де відбувались бої, місце її загибелі ми не можемо. Бо епоха Визвольних змагань у нас теж практично не досліджена. От відомо, що у центрі Піщанки сто років тому був штаб відомого червоного командира Григорія Котовського. Нині там розташована наша музична школа. А про воїнів армії УНР, зокрема Світлану Харченко, жодних свідчень, — каже директор Піщанського краєзнавчого музею Григорій Гордило. — Дуже були б раді отримати більш детальну інформацію з цього приводу.