«Моє серце кровоточить кожного дня. Бо коханий Назар у полоні клятих рашистів. Із покаліченим обличчям та поламаною рукою він до останнього дня разом із побратимами тримав оборону «Азовсталі». Тепер мордують голодом у старій колонії на території окупованої Донеччини. Та ще й погрожують розправою у суді. Хіба ж така плата за віддану любов до України?» – ділиться Катя.

Вона — наречена воїна полку «Азов» Назара Гринцевича. Нещодавно у підвалах «Азовсталі» хлопець зустрів своє 19-річчя… Свята у нього не було, адже там щодня помирали найкращі сини та доньки української нації – його побратими… Назар – Гренка — народився у Вінниці. Тут і формував свої життєві погляди та навіть вступив навчатись у Донецький університет.

Далі – розповідає кохана воїна – героя Катерина.

– Мені 17 років. Я закінчую вище професійне училище. Разом із коханим планували одружитись. Проте війна змінила все. Зараз він у рашистському полоні як захисник «Азовсталі». Що буде далі — невідомо. Адже весь світ спостерігає за азовцями як за голлівудським кінофільмом, але цього замало… Потрібно діяти. Назар у Маріуполі вже служить більше року. Перш ніж потрапити в полк, він пройшов школу молодого бійця та вирішив, що оберігати державу – це його обов’язок.

Ще у 2014 році він хотів бути одним із азовців. Коли війна починалась і набирала скажених обертів. Але тоді ходив лише у 9-й клас. Звісно, на війну його ніхто не відпускав. Навіть після школи він вступив в університет, та все закинув після свого 18-річчя.

Це для нього була довгоочікувана дата, бо нарешті він зміг поїхати на випробування, щоб потрапити в полк. Таки взяли! Батьки були дуже проти, але він не послухав навіть їх. Любов до України, хоробрість та відвага переповнювали його серце! — ділиться Катерина.

– Чому Назар обрав саме полк «Азов»? Адже кремлівська пропаганда із націоналістів зробила нацистів.

– Із початку війни 2014 року він активно підтримував українську армію. До свого повноліття вивчав інформацію про ЗСУ. Слідкував за їхньою діяльністю і аналізував. Для себе обрав полк «Азов» і постійно казав, що вони – найкращі воїни. Повторював, що не шкодує!

– Пригадай вашу останню зустріч із Назаром.

– Востаннє ми бачились за 4 дні до війни. Я їздила до нього в Марпіуполь. Ми планували побути із коханим набагато довше. Але за 4 дні до війни він терміново відправив мене додому. Сказав, що керівництво викликає на полігон. Далі – війна.. І я розуміла, що мій воїн рятує тисячі життів. Було страшно, та коли я чула його витриманий спокійний голос, ставало легше. Він постійно говорив, що не варто недооцінювати ворога. Росіяни – це про підлість та підступність.

– Він ділився подробицями бою за Маріуполь?

– Ні, навпаки намагався мене втішати. Із новин в Інтернеті я дізналась, що Маріуполь вже в оточенні. Із самих перших днів війни у цьому місті відбувалися жахіття. Орки ґвалтують жінок, від голоду у підвалах помирають діти. Кількість російської орди перевищувала наших військових у десятки разів. Моя душа розривалась на маленькі частинки щоразу, коли він розповідав про бойові втрати своїх побратимів. Не могла знайти таких слів, щоб вирвати його з тієї моторошної реальності. Знаю, що біль за своїх товаришів ніколи не покине його. Та зараз мрію лише про одне – щоб його повернули живим додому. Захисники Маріуполя – це люди, котрі готові на самопожертви. Це віддані Україні. Це ті, хто до останнього будуть в бою.. Історія не має подібних бійцям «Азовсталі». І я, як дівчина, котра бачила цих воїнів не раз, запевняю, що їхня сила духу – неймовірна! Вони вберегли Україну, коли відтягнули на себе сили противника. Захищали до останнього цивільних. І не здавались, вони не здавались!!!

– Чи вдавалось здзвонюватись із Назаром?

– Так, зв’язок переривався часто. Я так сильно його люблю, що при кожній нагоді хотіла йому сказати ці слова. Коли вдавалось здзвонитись, то ми разом мріяли про сім’ю та діток. Про наше щасливе майбутнє… Та в один момент пролунав вибух. Було чутно, як тремтять стіни та сиплеться стеля. Немов ця жахлива картина знущань російської орди відбувається зі мною тут, у Вінниці. Я почала кричати, та вже за хвилину своїм спокійним голосом він сказав, що все добре.

– Що він розповідав, перебуваючи на «Азовсталі»?

– Ми могли лише переписуватись, адже зв’язок у підвалах був дуже поганим. Знаю, що він проривався на «Азовсталь», щоб об’єднатись із побратимами. Перша його позиція була в іншому місці… Він утримувався від розповідей про бої та штурм на заводі. Лише одного дня не зміг промовчати і розповів, що на власні очі побачив, як троє побратимів підривали се­ бе на мінах, щоб затримати росіян. І це все за декілька годин. На «Азовсталі» було багато захисних споруд. Він розповідав, що рашисти від­ слідкували розміщення госпіталю. Потім скинули туди бомби і ракети. Там загинули тисячі… Казав, що із хлопцями ділились залишками їжі, зізнавався, що важко. Та ніколи не жалівся, не плакав та не шкодував про свій вибір. До останнього дня він зберігав спокій та казав, що Україна – непереможна!

– Зараз він у полоні. Який у нього стан здоров`я? Чи є інформація про його утримання?

– Перше його поранення – це контузія. Він приховав це від мене. Адже за декілька днів лікування повернувся в бій. Вже в боях він виконував обов’язки парамедика – рятував побратимів. Але моєму воїну осколок прилетів прямо в обличчя, пробив лицьову кістку і гайморову пазуху. Я дізналась, що в нього навіть не було чим надавати собі допомогу. Ось таких скалічених на «Азовсталі» були сотні. Першими евакуйовували поранених, а 16-го травня покинув завод він… Його останнє повідомлення: «Люблю тебе! Чекай вдома…» Зараз вони в полоні. Чекають обміну.

Наразі він знаходиться разом зі своїми побратимами у таборі для полонених у окупованій росією Донецькій області. Я знаю, що їх утримують у колонії… Ми – я та інші родичі полонених — обриваємо телефони «гарячих ліній», ми надсилаємо листи до Червоного Хреста. І чекаємо їх, чекаємо наших героїв вдома…

Софія КОПАЧ