“Я НЕ ЇДУ ВМИРАТИ”, – сказав він, відправляючись на війну проти рашистських окупантів. І він не вмер. Він загинув. А “загинути” і “вмерти” – то абсолютно різні поняття.
І ще, важливо, як саме “загинути”.
Він загинув від поранення, як принято казати, “не сумісного з життям”, виконуючи бойове завдання. Кляті осколки поцілили у місце, не захищене бронежилетом, пробили легені та не давали йому вдихнути повітря. Гірке, їдюче повітря, просякнуте смородом безперервних вибухів і пожеж, смородом горілого каміння, пластику, асфальту, крові, поту та людської плоті. Але від того, ще більш безцінне. Бо сьогодні то повітря його неньки України, яку щиро любив. І за любов до якої віддав найцінніше, що мав – своє життя.
ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ БРАЦЛАВСЬКИЙ, “БАТЯ”, РОЗВІДНИК ЛЕГІОНУ “СВОБОДА”, мешканець села Деребчин, що на Шаргородщині, загинув у місті Сєвєродонецьк, Луганської області.
ЯКЩО гине хтось незнайомий, зазвичай виникають почуття жалю та скорботи, не говорячи про жагучу ненависть до ворогів. І частенько сльози просто неможливо стримати. Вони якось самі по собі котяться по щоках і досить важко їх зупинити. Та й не дуже хочеться.
Але, погодьтесь, коли приходить звістка про загибель людини, яку ви знали особисто, почуття непоправної втрати набагато глибші.
САШУ БРАЦЛАВСЬКОГО я постійно бачила на зібраннях Шаргородських АТОвців. Як правило, серйозний та мовчазний, він майже ніколи не встрявав у якісь розмови, але коли вже говорив чи приймав якесь рішення на загал, було чітко видно, що робив це виважено та обдумано. А ще, відчувалась якась безумовна підтримка такого свободівського духу. Про таких, кажуть: “з ним в розвідку я б пішов”. Бо ніколи не зрадить та не підведе. І моє враження виявилось абсолютно вірним. Бо саме таким був ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ на війні, про що я дізналась з некрологу, поширеного Svoboda_Army.
“Виявивши стійкість і мужність, Олександр віддав життя у бою з рашистами…”
“Незламний воїн, патріот України…”
“Олександр Дмитрович поклав своє життя за майбутнє української нації, проявивши стійкість, хоробрість та мужність”.
“Ось що про нього написав його бойовий побратим АНДРІЙ КРИВУЩЕНКО, “БОРОДА”:
“Сміливий, завжди усміхнений, накази виконував без питань і вагання, стійко тримав позиції і оборону, поважав командирів і побратимів, добрий та завжди готовий прийти на допомогу…
Важко говорити про нього, бо суцільні плюси і позитив.”
І стає зрозуміло, чому позивний у Саші було “БАТЯ”. А ще, з відгуків односельчан, сотні яких прийшли провести свого героя у його останню земну дорогу. Бо він завжди допомагав тим, хто цього потребував, робив усе, що міг, не зважаючи на власні інтереси.
Так само, не зважаючи на ті інтереси, добровольцем відстоював незалежність та цілісність України з 2014 року.
Хоча, може якраз навпаки? Може то якраз були його особисті інтереси? Просто вони цілком і повністю співпадали з інтересами української держави та з інтересами його дочки, сина та трьох онуків, яких хотів бачити у вільній, незалежній, квітучій Україні.
Дорогий наш БАТЯ, тепер у тебе інша місія – найважливіша. Там, поряд із всемогутнім Господом нашим, стань Янголом-охоронцем для своїх побратимів, яких ти так любив і поважав. Своїми невидимими крилами захисти їх від куль, снарядів та отих “ран, не сумісних з життям”. Захисти від жахіття війни, які ти сам переніс і виніс з честю, назавжди залишившись у їхній пам’яті справжнім батьком.
Захисти отих хлопчаків із Національної гвардії, які приїхали провести тебе в останню путь з усіма воїнськими почестями. Їм би на побачення до дівчат бігати та вчитись кохати, а вони воюють та вчаться ненавидіти.
ЗАХИСТИ І ПОМИЛУЙ ВСІХ, ХТО БОРОНИТЬ НАШУ УКРАЇНУ!
…Він ще дихав, коли хлопці відправляли його у шпиталь. Ще говорив, коли бажали йому швидко видужати та повернутись у стрій.
Вже не повернеться. Ніколи. І на зібраннях вже ніколи не побачу його серйозного обличчя та не почую його слів, завжди таких доцільних та доречних.
АЛЕ НІКОЛИ НЕ ЗГАСНУТЬ
ВІЧНА СЛАВА!
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ!
ВІЧНА ПОДЯКА!
ВІЧНЕ ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ!
ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ БРАЦЛАВСЬКИЙ, “БАТЯ”
10.04.1971 – 5.06.2022.
Інна Фрідкіна
