У мене з моїм сусідом день народження в один день. Цього року я свій не святкувала, бо болю більше, ніж радості. Болить за таких, як Макс, він у свою «днюху» лежав на полі бою уже бездиханним… Але про це ще ні рідні, ні друзі не знали. А вірили, свято вірили, що Макс живий… Та чуда не сталося…
Не було чуда й у його синочка Артура, який днями за кордоном зустрічав свій 7-й день народження. Свято не вдалося у дитини, бо тато не подзвонив, не привітав… Ще довго на дзвінок від папи буде чекати 3-річна донечка Домініка… Тоді, у пекельному лютому, вони востаннє бачили батька живим… Махали йому «пока», посилали повітряні поцілунки через вікно автобуса…
І вірили, що розлука ненадовго і скоро знову будуть в обіймах найріднішого, найсильнішого, найтурботливішого татуся… Знову Артурчик гратиме в м’яча у дворі і заб’є його на ганок під’їзду, а тато за декілька хвилин того м’яча дістане. І Домініка знову потягне папу за руку в магазин за морозивом і, вмостившись на його колінах, буде смачно ласувати…
Але такого, здавалося б, простого людського щастя більше ніколи не буде... Кляті рашисти вкрали у дітей радісне дитинство у рідній Вінниці, вкрали у тендітної Вероніки коханого чоловіка, вкрали у мами єдиного сина, а в сестри — брата... Тоді, 24 лютого, злякалися, напевно, всі, але не Макс.
Він в армії служив у десантних військах, тому і зараз рвався у спецвійська і на самий «нуль» бити ворога. Мама, сестра, дружина прийняли його рішення як данину, і лише підтримували словом свого розвідника-навідника 35-ої окремої мотострілецької бригади.
Макс служив на південному напрямку — під Миколаєвом, на Херсонщині. Ніколи не жалівся, що важко. Навпаки, готовий був у бій, у наступ!
- Коли ми всі дзвонили, то Макс сміявся, що йому ніколи й стріляти через постійні телефонні дзвінки. А як отримав травму і його відвели назад, то дуже хвилювався, що хлопці пішли в бій без нього. Він завжди переживав за своїх побратимів. Одного — свого командира – навіть на собі витягнув з мінного поля. Той отримав поранення, а Макс його врятував. Його за це на підвищення пропонували. Але у Макса не було вищої освіти, то направляли на курси. Він ще вагався, чи йти йому вчитися, бо ж воювати треба. Дев’ять місяців війни — день у день, навіть у Вінницю не приїжджав у відпустку, — розповіла рідна тітка Макса Світлана.
І ми всі в дворі чекали Макса, бо інші сусіди хоч на день-на два приїжджали, а Макс не їхав... І ось повертається у цинковій труні...
Довгих три тижні всі чекали звістки про Макса, бо казали, що він зник безвісти, що не можуть знайти тіло... Припускали, що, може, у полоні, але живий...
6 жовтня він востаннє подзвонив рідним... Потім тиша... Побратими сказали, що пішов на завдання і не повернувся.... Тіла не було, потім через суцільні обстріли не могли його дістати... У військкоматі сповістили, що 7 жовтня зник біля населеного пункту Іщенка-Садок на Херсонщині.
А потім дзвінок дружині: загинув... Впізнали за татуюванням... Чорна та темна Вероніка прилетіла пташкою у Вінницю зустрічати коханого Макса... В труні... Діти так і не знають, що тато загинув... Але пізніше, звісно, їм розкажуть. Пишу ці рядки саме з такою метою, щоб Артур і Домініка зберегли вирізку з газети і все життя пам'ятали, що їхній тато — Герой....
Схиляю голову у жалобі...
Людмила ПОЛІЩУК
