Тисячі людей проводжали в останню путь Леоніда Полянського із Жмеринки, який загинув від кулі снайпера на Майдані в Києві під час Революції гідності…
У чоловіка залишились донька Олена та син Едуард. Хлопець після втрати батька вирішив стати офіцером і захищати від ворога рідну країну. Нинішньої весни Едуард Полянський закінчив навчання у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, а днями вступив до університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Про свій шлях до мрії він розповів нашому журналісту.
– Мої батьки розлучились, коли мені було три роки. Я пам’ятаю тата дуже добре, адже він приїжджав, постійно мені у всьому допомагав та радував. Мама ще давно змушена була поїхати на заробітки в Італію, тому я проживав у Браїлові з бабусею і дідусем. Там закінчив школу. Знаєте, після втрати батька я остаточно зрозумів, що хочу бути військовим, саме тому вступив до ліцею Богуна. Рідні підтримали. Найважче було перших шість місяців, тоді звикся. У своєму взводі потрапив у число трьох найкращих ліцеїстів за успішністю. Легко давалось вивчення української та англійської мов, алгебри. Отримав подяку «За відмінні показники в досягненні мети — стати офіцером». Вручив її начальник ліцею генерал-майор Ігор Гордійчук під час шикування ліцеїстів. Після вступу зі мною стався неприємний інцидент — виплати від держави скасували. Нам пояснювали, що в ліцеї сирота перебуває на державному утриманні, тому інші виплати не передбачені. Довго довелося доводити, що це не так. Знайшлися люди, які допомогли обстояти інтереси, тому, зрештою, повернули кошти за всі місяці, за які не платили раніше.
Після чотирьох років навчання хлопець зізнається: зрозумів суть армії і відступати від мрії бути офіцером не хоче.
– Вирішив стати льотчиком,тому вступив до Харківського університету Повітряних сил. Подобається мені це, душа лежить. Вже був на аеродромі і трохи знаю про льотну експлуатацію. Потрапити у цей заклад складно, але я готувався. Здавав нормативи з бігу та підтягування, отримав гарні бали з ЗНО з математики, англійської та української. Для льотчика головне — це медицина та профвідбір, де перевіряють мислення і реакцію. Все пройшов успішно. Мрію, що буду хорошим пілотом. Оскільки зараз карантин, на полігоні не займаємось, тому поки у казармі та чекаю вже занять.
У майбутнього офіцера Едуарда Полянського є ще одна людина, до якої може звернутися за порадою. Це Андрій Павленко, який очолює фонд «Пам’яті Героїв Небесної сотні» та вшановує їх пам’ять по всій країні.
– Тато Едуарда Льоня Полянський урятував мені життя. Коли в нього влучила куля, я стояв практично у нього за спиною. Він помирав у мене на очах, і я бачив його в останні хвилини. Є навіть відео, де видно, як після одного з пострілів чоловіки, серед яких був я, несуть на ношах пораненого. Час від часу призупиняються. Медик піднімає ряднину. Пересвідчується, чи живий той, кого рятують. Раптом настає тривала пауза. І по виразу його обличчя стає все зрозуміло — уже пізно поспішати до автомобіля «швидкої допомоги». Я тоді заплакав… Згодом віднайшов родину Полянських, стали спілкуватися. З Едуардом у нас дуже дружні та теплі стосунки, він бував у мене вдома, завжди звертається за порадою. І щодо професії військового теж спілкувались, я підтримав вибір хлопця, — додає Андрій Павленко.
До речі, місяць тому Едуарду Полянському із коштів субвенції з державного бюджету виділили майже 600 тисяч грошової компенсації на отримання житла. За них він зміг би купити квартиру у рідній Жмеринці.
«Я збирав, не витрачав татову пенсію, яку отримую. Сподіваюсь, мені тепер вистачить на маленьку однокімнатну квартиру в Києві», — розповідає Полянський-молодший.
Віталіна Трудько
