Непрості небесні маршрути генерала Мазура пролягли, певно, через пів планети. У мороз і спеку, над сушею та океанами, у шторм та ураган сотні разів вів бойову машину Володимир Васильович і завжди завдяки вправності, сміливості та розсудливості успішно садив її на посадкову смугу свого аеродрому.
Тоді всі мріяли стати льотчиками, але не всім судилося. А син колгоспників з села Красненьке Іллінецького району не відступився і таки став курсантом вищого авіаційного училища. А потім — Далекий Схід, Урал, Казахстан, Польща. У перервах між польотами зміг вступити ще й до Військово-Повітряної академії імені Юрія Гагаріна. Був призначений на керівні посади.
Але завжди пам’ятав про своє коріння і хотів на Україну. Тому, коли почали формуватись ЗСУ, не вагаючись прийняв пропозицію повернутись на Батьківщину. Каже: «Як я, українець, родом з Вінницької області, міг вчинити інакше?» То були нелегкі часи, фактично багато речей потрібно було починати з нуля. І Володимир Мазур не шкодував сил. Досвід допомагав, адже свого часу виводив з Польщі бойові льотні підрозділи. Вирішував складні міжнародні конфліктні ситуації на користь нашої армії.
Такі офіцери завжди були на вагу золота. Його покликали працювати у Міністерство оборони у Києві. Впевнено брався за найскладніші завдання. Коли було зовсім скрутно, пригадував службу, екстремальні польоти і від цього набирався сили.
«Пам’ятаю, як вперше летів над океаном. А погода — ну зовсім «не льотна». Вже 6 годин у небі, а екіпаж запитує: «Штурман, де ми?» Хлопці боялись, що не виведу літак на аеродром. Тоді я усвідомив, що в таких ситуаціях не можна боятись. Я відповідав за людей, і якщо я злякаюсь, то страх розповсюдиться і на екіпаж. Я подумки повторював собі: треба впевнено робити те, що вмієш. Аж поки ми не «вискочили» прямо з грозових хмар і не побачили під нами смугу. Саме в той момент я зрозумів, яким має бути льотчик дальньої авіації».
Мабуть, тоді ж усвідомив, яким має бути командир. Він завжди був на своєму місці. У всьому намагався стати прикладом для інших. Навіть отримав звання майстра спорту з офіцерського набору: гімнастика, плавання, крос, лижі та стрільба з пістолета. А за високі бойові заслуги Володимир Мазур нагороджений державними нагородами: орденом Данила Галицького, медаллю «За військову службу Україні»; відомчими нагородами та іменною зброєю.
Зараз генерал-майор у відставці, проте не сидить на місці. Хоче, щоб було краще, прагне допомогти, тому колеги обрали його спочатку у районну, а потім в обласну раду ветеранів заступником голови. А у грудні минулого року обрали головою ради ветеранів Вінницької області.
Володимир Мазур вважає себе щасливою людиною, адже йому вдалось здійснити свою мрію: стати військовим льотчиком та заслужити повагу товаришів по службі. Проте найбільше він пишається своєю сім’єю. Має дружину Ольгу Петрівну, з якою разом вже 51 рік, двоє синів — Ігоря та Андрія, 3 внучки та 1 правнучку.
А ще має дбати про кілька сотень шанованих колег — ветеранів ЗСУ, яким часто підставляє своє генеральське плече.
Яна Лубчинська
