Від історії, якою з нами поділився пенсіонер з Брацлава Яків Тарасов, просто волосся дибки. Чоловік, який працює далекобійником, два місяці прожив на полі у Донецькій області, бо самотужки намагався відремонтувати поламану вантажівку. Весь цей час він спав у машині та перебивався картоплею з городів. Невдовзі про чоловіка дізнались українські воїни, селищний голова та місцеві мешканці, які й врятували водія з Вінниччини. А днями Яків повернувся додому й вирішив розповісти про пережите…
– Хоч я вже на пенсії, але працюю далекобійником на вантажівці-десятитонці «МАН», аби забезпечити дружину, яка перехворіла онко, дітей та онуків. Ще на початку березня вирушив у рейс до Миколаєва, але там у мене зламалась машина — тріснула рама. Довелось латати власними силами. Після того мене завантажили цибулею, і на свій страх та ризик я поїхав у Дніпро. Звідти повіз воду та продукти для українських воїнів батальйону «Азов».
Вже під селищем Урзуф, що неподалік Маріуполя, у вантажівці вийшов із ладу двигун, я вже не міг навіть рушити з місця, — каже Яків Тарасов. — Вартість ремонту складала до кількох тисяч доларів, а у моїй кишені було лише 100 гривень. Селище курортне, пляшка води коштувала 30 гривень. А йти до магазину — чотири кілометри. Директор фірми, в якій я працював як водій, відмовився допомагати. Знаєте, я тоді мав повне право залишити вантажівку і повертатись додому, але вихований не так і все ж сподівався, що ситуація виправиться. Тому мені нічого не залишалось, як самотужки ліквідовувати несправність. Так я пробув у полі на Донбасі два місяці, з ранку до ночі сидів під машиною та її ремонтував. Мені соромно зізнаватись, але для того, щоб вижити, я крав картоплю із городів, яку тільки висадили. Збирав солому, рвав бур’яни та хмиз, палив вогнище і її запікав. А спав у автівці.
Невдовзі про мене дізнались місцеві жителі, фермери, стали привозити продукти, одяг та навіть кошти. А якогось дня зупинилась машина і звідти вийшов чоловік у формі. З’ясувалось, що про мене вже знав генерал з батальйону В’ячеслав Сергійович. Перше, що він запитав: «Водій, а де ваша допомога?» Я відповів, що за півтори тисячі кілометрів, і йому абсолютно байдуже.
Він забрав мене до місця розташування батальйону «Азов» у рембригаду. Там прийняли дуже добре, солдати привозили їжу, а селищний голова купив мені одяг. А один технік військових, який підняв на ноги близько 300 одиниць військової техніки, взявся допомагати мені ремонтувати двигун. Кошти на це витрачав я власні, вліз у борги, дружина присилала з дому. Зрештою, за три місяці машину зробили. Виїхав у напрямку дому, але власник фірми знову взяв замовлення і її перевантажили. Тому двигун знову вийшов з ладу. Я ледве дістався рідного Брацлава два тижні тому. Знову розібрав автівку і взявся за ремонт. Для цього навіть повернувся на стару роботу різноробочим на ринок у Тульчині.
Та після повернення додому Якова Тарасова чекали нові випробування — колишній начальник написав на нього заяву про викрадення авто та розірвав трудовий договір. Приїхали поліцейські.
– Заявили, що ми викрали машину, хоча чоловік її власним коштом ремонтував і витратив всі заощадження. Заліз у такі борги, що не знаємо, коли відробить. Думали, що власник хоч щось поверне, проте не захотів. Вантажівку ми віддали, навіщо нам ці проблеми. Але він вчинив дуже негарно по відношенню до нашої родини, — каже дружина водія Наталія Петрівна.
Та сам Яків Тарасов налаштований оптимістично
– Знаєте, за той час, проведений на Донеччині, я пізнав різне. Були навіть сльози. Я віддам своє життя, якщо це потрібно, за свою державу, хоч я і не військовозобов’язаний. Але за цих людей, які були поряд зі мною в тому полі і потім у частині, я все віддам. Хочу, щоб над всією Україною було мирне небо, знайте: на Донбасі є теж добрі та щирі люди, а не лише сепаратисти.
Вікторія Снігур
