У 1941-1945 роках в Освенцимі були вбиті більше мільйона чоловік. Він був найбільшим, але далеко не єдиним табором, де масово вбивали в’язнів.
Такі були і на Вінниччині, в одному з них, таборі «Мертва петля», загинуло більше 50 тисяч. Іда Спектор із Тульчина була в’язнем цього табору з грудня 1941 року по березень 1944 року… Ось шокуючі та болючі спогади про цей час…
– У мене до цих пір перед очима 22 червня – сонячний день, і раптом оголошують: війна. Нас як вітром здуло, відразу розбіглися по домівках. Ми знали, німці прийдуть, вони швидко наступають. Увірвалися миттєво, в’їхали на мотоциклах, такі пещені і ситі. Як тільки увійшли в місто, відразу організували гетто. У Тульчині проживало багато євреїв, німці бешкетували ночами, особливо знущалися над людьми похилого віку, їм відрізали бороди, принижували. У нас під будинком був льох, ми там ховалися.
Гетто мало такий вигляд — обмежений простір, і ми не мали права виходити. Люди живуть в своїх будинках, якщо не в своїх, так поруч, у сусідів, спілкуються, можуть з кимось домовитися, взяти продукти, щось робити. Це не концтабір, де всі виходи закриті. У нас три кімнати були в одноповерховому будинку.
П’ять місяців ми провели в гетто. Вночі ховалися в льоху, тому що боялися. Німцям щось не подобалося – вони могли прийти і розстріляти. Якось на паркані бачила розстріляного, вони в мішку його повісили і кажуть: «Всіх, хто буде зв’язуватися з партизанами, чекає це».
Як почалася війна, через день тато пішов на фронт. Ми його проводжали, пам’ятаю, як зараз. Він загинув у 1941-му під Харковом, але вважали зниклим безвісти, — каже Іда Спектор. — У грудні 1941 року нас зігнали в баню. Звідти погнали пішки невідомо куди, супроводжували поліцейські з місцевого населення і румуни. Вінницька область була під Румунією. Йшли кілька днів. Болотиста місцевість, бруд, воду пили з калюж. Спали під відкритим небом, на холодній землі.
Село Печора на річці Буг. Там до війни був недобудований військовий санаторій. Ми були першою партією. Розмістили в центральному корпусі, там три поверхи. На підлозі валялися всі: чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку. Навпроти мене лежав чоловік, у нього були відморожені ноги, вони були чорні і відпадали від доторку. У мене до цих пір це перед очима. Ну, звичайно, він помер.
Там люди вмирали жахливо, пухли від голоду, деякі кричали страшно, у мене цей крик в вухах стоїть, а деякі тихо вмирали. Першою померла моя бабуся, батькова мама. Тоді дідусь, двоюрідний брат. Маминого молодшого брата дружина Ліза, вони тільки перед війною одружилися, Шурик пішов на фронт і загинув, а Ліза потрапила в табір, і її теж в 1943-му розстріляли. Чим харчувалися? Вся трава навкруги була з’їдена. Ми міняли речі. До паркану підходили українці, ми їм кидали одяг, вони нам – картоплю, хліб. Було холодно, голодно, хотілося їсти. Мене, 9-річну дитину, били…
Найстрашніший розстріл був у 1943 році. Матерів і дітей відвели в один бік, а з протилежного — чоловіки. Тоді ж і не стало моєї мами. Тоді саме копали рови, я була поруч. Вона мене відштовхнула, а її кинули у рів. Я залишилася в цьому пеклі сама. Це було щось страшне. Я просила, щоб мене розстріляли. Всі думали, що з глузду з’їхала.
Врятуватись Іді Спектор допомогло диво – у таборі вона захворіла тифом, лежала всю зиму, не могла ходити, лазила рачки.
– Напередодні чергових розстрілів з Румунії прислали євреїв — такі всі багаті, добре одягнені, всі в золоті, такі пещені. А ми вже були доходяги. Щоб їх не повезли на розстріл, вони прорвалися до румунського коменданта табору, зібрали все золото — це мені розповідали пізніше — підкупили його, і він сказав: «Це моя територія, я забороняю вам розстріл». І нас залишилася жменька. Таким чином я залишилася жива. Погнали назад у табір в Печорі. Звідти відправили мене в дитячий будинок під Тульчином.
Після війни Іду Спектор перевезли до Москви у сім’ю дядька. Там 40 років відпрацювала медиком. З 1993 року на пенсії. Має доньку і внучку. У 1990 році створила Асоціацію малолітніх в’язнів гетто і концентраційних таборів. Кожні 5 років вона буває в Тульчині…
– Мене табір не хвилював, зараз там лікарня. Більше цікавили рови. Я походила по тих місцях, і мені стало легше. Я вірю в потойбічне життя. Мені здається, що мама мене там чує. Я привезла землю з тих ровів.
Зараз у мене немає жодного здорового органу. Від загального захворювання перша група інвалідності. Мене на плаву тримає тільки мій характер. Коли хтось бачить мою виписку, каже: «Не може бути! Вона ще жива?»
Віталіна Володимирова
