Зате є дещо унікальне і автентичне, що точно не залишить байдужим туристів і шанувальників народних ремесел.

– Споконвіків у нашому селі було розвинене ткацтво. Майже у кожній хаті ткацький верстат був, жінки працювали, ткали веретки, килими, півкилимки. Час разом з прогресом пішов вперед, а верстати ще й досі залишилися. Бо жванські ткалі працювали на замовлення і до нас, не зважаючи на не зовсім гарну дорогу, приїжджали з усіх усюд, аби купити ткані вироби. Тому ми подумали і вирішили зробити не просто музей, а цілу виставку народного мистецтва, щоб кожен охочий міг би сісти за верстат і спробувати насправді, як це воно — створювати красу. На щастя, наші жінки не втратили це вміння і можуть не лише показати готові вироби, а й показати, як все це робиться. Маємо вже молодших ткаль, котрі вміють працювати на верстатах, як це робити ще наші бабусі. І вміють ткати не лише традиційні веретки у смужку, як у нас кажуть, баткан, а й вишивати різноманітними візерунками. Наш будинок культури виграв проект і всі гроші спрямує на впровадження та збереження Жванського традиційного ткацтва. Плануємо створити музей спільно з обласною, районною та сільською радою, – розповідає директор сільського будинку культури Алла Попович.

Марія Марецька, Галина Попович, Галина Ткачик, Надія Козак, Галина Дяк, Ірина Храпко — це найвідоміші жванські ткалі. У своєму мистецтві вони дійшли і до створення тканих рушників, скатерок і навіть штори на двері. У колекції будинку культури є і незвичайний  старовинний налавник, трохи схожий на карпатський ліжник, виготовлений в техніці валяння. Його презентував Віктор Косаківський.

Зі Жвану до Карпат — ще досить далеко. Але місцевість тут — справді карпатська — багато пагорбів, вкритих лісом, і Дністер. Можливо, саме це й надихає місцевих ткаль на створення своїх неповторних виробів, котрі трохи нагадують карпатські, але в них вплетені і суто подільські візерунки та квіти.

Тим часом на Вінниччині у Якушинецькій ОТГ знімають кіно про старовинне ткацьке ремесло – «Ткацький шлях».

Жванські ткалі увагою кіношників та журналістів не обласкані. Вони просто намагаються зберегти своє, автентичне, надбане століттями.

Тетяна ВЕРБИЦЬКА