Хоч ми і в тилу, але жахлива війна не дає про себе забути. Вже сьомий рік матері втрачають своїх дітей, дружини – чоловіків, а діти залишаються без батьків.
На жаль, вже 259 героїв, які родом з Вінницької області, загинули на Сході України під час російсько-української війни. Серед загиблих – 16 воїнів, які входили до складу 131 окремого розвідувального батальйону. Проте найважче усвідомлювати, що 161 дитина Вінниччини вже осиротіла через цю війну. Всі загиблі на лінії вогню – герої. Ми пам`ятаємо кожного та славимо світлі імена тих, хто віддав життя за нашу незалежну Україну. 114 пам`ятних відзнак «Батьківське серце» вручили дітям загиблих воїнів. Це шматочок срібла у вигляді серця, обрамлений терновим вінком з краплинкою крові, і на звороті – прізвище та ім`я батька або мами загиблого.
Вінниччина стала 15 областю, де вручаються такі відзнаки. Про це розповідає організатор благодійного проєкту Павло Жебрівський.
– 12 вересня 2019 року ми створили військово-цивільну спілку «Бойове братерство України». В той же період ми розпочали реалізацію вручень пам`ятних відзнак дітям загиблих героїв. На сьогоднішній день Вінниччина є 15 областю, де вручаємо обереги. За нашими підрахунками, в Україні близько 6 тисяч дітей-сиріт, батьки яких загинули на війні. Вінниця здивувала масовою присутністю людей. Видно, що тут зібралися небайдужі, – розповідає засновник благодійного проєкту Павло Жебрівський.
Кожну історію присутніх в залі потрібно пам’ятати, адже в кожного з них війна забрала частинку душі. Важко усвідомлювати скільки дітей-сиріт через війну ніколи більше не обіймуть своїх батьків. Тож пригадаймо історії наших героїв очима їхніх дітей, дружин, та батьків.
15-річна Анастасія та 10-річний Денис Ковальчуки залишились без тата Миколи з 2017 року. Дружина героя Ольга розповідає, що чоловіка мобілізували ще у вересні 2014-го.
– Згадувати важко. Але я ніколи не забуду ці жахливі дні та ночі. Коли сказав, що йде на фронт, думала, що це жарт. Бо 1-го вересня – мій день народження, а 5-го він пішов. Бо був справжнім патріотом. Спочатку відправився на Львівський полігон, а потім – в гарячі точки. Це були Піски, Водяне, Авдіївка і Донецький аеропорт… Мені здавалося, що ми це все переживали разом. Постійно були на зв’язку, хоч як би важко не було.
Найстрашніший момент – це Донецький аеропорт, коли падала вишка… Всі хлопці телефонували до своїх рідних і прощалися… І мій телефонував тоді. Це було настільки боляче, що слова не передадуть гіркоти спогадів. Та Бог милував, і там вони залишилися живі.
У 2015 році їхали на бойове завдання у Авдіївку, машину обстріляли, і 23 лютого він отримав серйозну травму. Лежав по госпіталях, лікувався 1,5 року, але так сталося, що травма дала про себе знати. І одного дня я прокинулася і зрозуміла, що він вже мертвий… Ми ж так боролися за життя, але ні, сталося інакше – ми його втратили… Від цього нереально відійти — лише звикнути до цього стану. Служив Микола Ковальчук старшим сержантом замкомзвода 81 бригади.
Злата Зулінська залишилася без тата Сергія, коли їй було всього 7 місяців. Це був страшний 2015 рік. Дружина Катя розповідає, що робить все для того, щоб донечка пишалась своїм батьком.
– Мій чоловік Сергій Зулінський загинув 20 січня 2015 року під час евакуації в Донецькому аеропорту. Вже пройшов 6-й рік… Ми пам`ятаємо завжди… Мені було 23, а Златі лише 7 місяців. Найтепліші спогади – його щира посмішка. Він був справжній патріот, поїхав захищати Україну, коли Златі було 2 місяці. То останній щасливий новий рік. Він був вдома з нами, а вже 12 січня поїхав туди — на лінію вогню… За декілька днів я дізналася, що вони відправляються в Донецький аеропорт… В розмові Сергій просив не телефонувати йому, але за добу я його набрала… Трубку взяв невідомий чоловік і сказав: «Он больше не вернется». Ми не могли зрозуміти, що сталося, бо ніхто навіть з батальйону не знав, де він. Виїхало декілька машин в аеропорт, дуже багато загинуло, багатьох взяли в полон, і 2,5 місяця ми взагалі не знали, де він. Об`явили як безвісти зниклого, але нам казали, що він у полоні… Два місяці життя пройшло, ми шукали його де могли. Ніхто нічого не знав, на територію аеропорту нікого не пускали з українських військових. Вже через 2,5 місяця нам зателефонували і сказали: «Дніпропетровський морг, опізнавайте і забирайте…» 2,5 місяця вони лежали розстріляні… Лиш в березні ми змогли його похронити. На честь Сергія названа одна з вінницьких вулиць. Пам`ятаємо як кіборга Донецького аеропорту.
Надія Осадча — мама загиблого Євгена Сивкова, після його смерті стала опікункою його чотирьох донечок-красунь. Двоє вже обрали батьківський шлях та будують військову кар`єру.
– П`ять років тому Євген загинув під Мар`їнкою, коли перегружалися боєприпаси. Їх було четверо. В нього було декілька секунд, щоб відкинути гранату від себе. Але він просто цю гранату накрив собою… Його розірвало. Побратими залишилися живі, хоч дехто і отримав поранення. Женя пожертвував собою, щоб врятувати інших. Ми всією душею пишаємося нашим героєм. У нього залишилося чотири доньки-красуні, двоє з яких обрали для себе військову сферу в роботі. Старша Ганна — 22 роки — молодший лейтенант і служить в Старичах, на міжнародному полігоні у Львові. Анастасія — 20 років — закінчила Вінницький медичний коледж за спеціальністю “фельдшер”, але зараз вона пішла служити на фронт, в розвідку… Альона – 18 років – навчається в Уманському ліцеї кулінарії. І найменша, 13-річна Сніжана, ходить до 8-го класу. Пам`ятаємо батька та найкращого сина як справжнього героя та сімейну гордість.
17- річна Богдана та 15-річна Катерина Шептицькі втратили батька Петра 5 років тому. Дівчата діляться теплими спогадами про тата і кажуть, що біль не вщухає, до сих пір важко змиритися…
– Тато загинув 5 з половиною років тому в Дебальцевому, що поблизу Кам`янки. Він потрапив в Дебальцевський котел. А саме при відступі було велике бомбардування та обстріли. Куля прошила серце.
Перше, що приходить на згадку, це дитячі пустощі та ігри. Тато завжди був позитивною людиною. Проводив багато часу з нами. І це втішає світлу пам’ять. Зараз ми цінуємо та згадуємо кожну хвилину, коли були поруч з ним… Він наш герой, а ми – його діти – несемо світлу пам’ять про його ім`я.
Звісно, таких історій сотні, і всіх не переказати. Але кожна особлива по-своєму, бо увінчує славетне ім`я загиблого героя…
Софія Копач
