Різнобарвний дивосвіт Марії Манько допомагає їй забути про важку юність.

Марія Манько з Тиманівки перетворила свою хатину на справжню казку, прикрасивши своїми виробами кожен закуток.

– Дивлюся на світ, милуюся. Там така квітка, там — ось така. Там лебеді, птахи… Я — ніби у казці! — розповідає вісімдесятирічна майстриня. — Цей гачечок стільки нав’язав, — показує своє знаряддя праці.

– Вишивати почала у 13 років. У 15 вишила першу сорочку. Ось цю, — показує Марія Манько сорочку на собі. — Це було у 1955 році! Дуже вона мені дорога. Полотно тут тонке, хрестики маленькі, роботи було багато.

А фантастичних птахів створила із залишків ниток. Саме тоді, 20 років тому, помер чоловік Марії. Кричати-плакати — нічого не допоможе. От і згадала вона про своє давнє захоплення. Вдень корову пасла, а ввечері сідала за вишивання. Так їй легше було витримати своє горе. Поки могла — вишивала рушники. А потім настала чорна смуга в житті: зять пішов в АТО, здоров’я трохи підкосилося, вишивати стало важко. От сіла за в’язання. Заодно і вив’язала цілий сад на стелі, яку сама підбивала власноручно.

– Зараз так добре жити, якби тільки здоров’я було! — захоплено розповідає вона. І справді, кому, як не їй знати ціну життя, котре не дуже поспішало її балувати.

Батько і старший брат пішли на фронт у Велику Вітчизняну. Брат загинув вже через рік. А батько — за три дні до Перемоги. Так і не натішився своєю наймолодшою донечкою, котрій лише рік був, як він на війну пішов.

А Марії випала нелегка доля. Тільки 5 класів встигла закінчити вона і пішла у найми. Вчителі маму просили не забирати дівчинку, але жити не було за що, тим більше не було за що спорядити дитину до школи. І вона з 12 років тяжко працювала на полі, а потім на будівництві нового свинарника. Згодом гарувала на фермі. З усього наповненого важкою фізичною працею життя найяскравіше і найкраще — це заміжжя і дві донечки — Оля і Галя.

Коли вона пережила інсульт, а потім інфаркт, вони заборонили їй працювати, розібрали худобу (Марія Манько завжди тримала велике господарство) і оточили маму турботою. Троє онуків і шестеро правнуків теж щиро люблять бабусю. Згадують про неї і дві старші сестри: Михайлина, котрій вже 95 років, і Ганна. Ця велика любов поставила її на ноги.

– На щастя, ніхто мені не заважає і не критикує, що, мовляв, дурницями займаюсь, — посміхається Марія Манько. — А я справді бачу, як сонце двічі на рік у небі купається. Стається це на Великдень і на Івана Купайла. А щоб побачити таке диво, треба прокинутись до того, як сонце зійде. Ось тоді очам відкривається неймовірна краса! Хочу її показати іншим через свої картини і вишивки.

Тетяна ВЕРБИЦЬКА