– Яким був В’ячеслав Узелков у дитинстві?

– До 9 класу — круглим відмінником. Я вчився у школі та займався боксом. Кожного дня. За поведінку, правда, завжди отримував найнижчі бали. Але я був чесним, захищав дівчат, відстоював справедливість.

– Чому бокс?

– У мене було прізвисько у дворі «кабан». Мені не подобалося (сміється). Якось побачив по телевізору боксерський турнір і відчув, що це моє. Та першочергова мета була дуже проста — відстояти свою гідність у дворі. Батько відвів мене на перше тренування наступного ж дня, за що щиро йому дякую.

– Скільки та як інтенсивно потрібно тренуватися, щоб досягти такого успіху?

– З 7 років у мене було по два тренування шість разів на тиждень. Часто після них я ще залишався подивитися, як грають старші хлопці, набирався досвіду, вчився на чужих помилках.

– Чи була у вас мета стати чемпіоном Європи?

– Ні. В мене навіть не було світових кумирів, не висіли плакати на стінах в спальні. Спочатку я дуже хотів екіпіровку. Одягнути жовто-блакитний костюм — це для мене була велика честь та мрія. Ще в мене був приклад старшого товариша з Вінниці, який їздив на міжнародні турніри. Я також дуже хотів брати в них участь, щоб побачити світ, бо не знав тоді іншої можливості подорожувати. Батьки, на жаль, не могли собі дозволити навіть поїхати влітку на море. Мета досягнута (посміхається), сьогодні легше перерахувати країни, в яких я не був.

– Що ви відчули в той момент, коли стали чем­піоном?

– Я стояв, тримав прапор України; грав гімн, і я розумів, що всі країни на мене дивляться, — відчував неймовірну гордість. Але най­більшу радість приносило розуміння того, що, коли я повернуся додому, батьки будуть мною пишатися.

– Великий спорт — це важко?

– Так, це важкий шлях, але він зробив з мене скелю. Які б не були труднощі, я встану і піду далі. Варто розділяти фізкультуру і великий спорт. Здоровий спосіб життя — це регулярна фізкультура, вона лише на користь. Великий спорт — це змагання, особливо в боксі, які дуже відбиваються на стані здоров’я. Проблеми з м’язами, суглобами, травми — до цього варто бути готовим. Але спорт дарує відчуття життя. Сьогодні, буває, приходжу в зал, взагалі нічого не хочеться, стаю на бігову доріжку і біжу годину-півтори — думки одразу стають чистими.

– Як ви стали медійною особою?

– Мене по життю ніби хтось веде, і я потрапляю завжди туди, куди треба. Спочатку я кілька разів з’являвся на різних шоу, щоб посилити мою впізнаваність, як боксера. На телебаченні мене помітили та стали запрошувати частіше: «Танці з зірками», 5 сезонів «Зважені та щасливі».

Я думаю, на телебаченні щирість не залишається без уваги, її там малувато, а в мене була. Сьогодні я, поки що, відійшов від телевізійних проєктів, займаюся активним просуванням здорового способу життя, допомагаю людям стати щасливішими. Приємно, що медійність та високий рівень довіри дозволяють мені позитивно впливати на суспільство. Якщо п’ятеро з тисячі починають займатися спортом, бо я для них приклад, значить, я все роблю недарма.

Та ж ситуація з містом. Я багато йому допомагаю, і коли бачу, що Вінниця стає кращою, — це для мене чистий кайф. Якщо ти мер, тебе мають турбувати не можливості заробити на новий Maybach, а як зробити місто класним і комфортним. На жаль, сьогодні я не бачу суттєвих змін, окрім замилювання очей косметичними ремонтами на центральних вулицях.

– Як змінити місто?

– Треба свідомо виховувати наших дітей, показувати їм власний приклад. Закладати в них з першого дня правильні цінності — доброту та чесність. Тільки тоді все почне змінюватися крок за кроком. Вінниця має бути для усіх людей, а не для обраних. На жаль, сьогодні ми ще не європейське місто. Недостатньо купити кілька швейцарських трамваїв, щоб стати Швейцарією. Не можна ставити в них безготівкову оплату, не навчивши пенсіонерів користуватися цим. Впевнений, що і я з першого разу не розберуся, як платити тими картками.

– Вас багато чого не влаштовує в місті як вінничанина?

– Я не розумію, чому більше немає безкоштовних дитячих гуртків, спортивних залів, танців. Раніше ми хотіли, щоб наші діти навчилися чомусь, а сьогодні хочемо на наших дітях заробити. А що робити тим дітям, батьки яких не можуть собі дозволити оплачувати їх розвиток? Як без розвитку вирватися з бідності в нормальне життя? Шкода, ми забуваємо, що чужих дітей не буває, варто підтримувати один одного. І владі, в тому числі, треба бути ближчою до народу.

Таких проблем дуже багато. Вінниця – це, безумовно, прекрасне місто. Тут найкращі люди. Я гордий бути вінничанином! Але питань для вирішення ще безліч. І мене вони дуже турбують.

– Чи не замислювалися ви про політичну кар’єру?

– Відчувається? (сміється). Так, я дійсно останні роки багато уваги приділяв проблемам незахищених верств населення нашого міста, багато їздив по онколікарнях, дитячих будинках, спілкувався, зрештою, допомагав чим міг. І зрозумів, що просто як медійна особа багато не змінити, всіх питань не вирішити. Тож, так, ви вгадали, я справді думаю про полі­тичну кар’єру.

– В якому ключі? Балотуватиметеся?

– Враховуючи, що мене найбільше турбують соціально незахищені люди та благоустрій Вінниці, я подаю свою кандидатуру на пост мера міста. Я поїздив по світу, бачив багато людей і як вони живуть. Ми не в Європі, повірте. Це точно.

Я буду дивитися людям прямо в очі, мені немає що приховувати, та і не буде.

Я з простих, знаю, що відчуває дитина, яка жодного разу не бачила моря. Тепер знаю, як живуть люди в містах по всьому світу. Повірте, я зайду в кожен кабінет у міськраді і наведу там порядок. Зроблю усе, щоб Вінниця була прикладом для всієї України. Я чесний, завжди тримаю слово, і хочу, щоб все місто стало таким. Ми маємо невичерпний потенціал, прекрасних людей, і ми стовідсотково зможемо покласти кожен камінчик у місті на своє місце.