«Йду на вибори, щоб спільно з однодумцями відстоювати право на ту невеличку пільгу, яку держава гарантує всім, хто пройшов крізь пекло війни», — заявляє атовець сьогодні.
Микола Рожков з багатодітної родини села Угарове Оратівського району.
У 2007 році закінчив Київський національний аграрний університет за фахом «агрономія», а також військову кафедру. У званні старшого лейтенанта розпочав військову службу у Збройних силах України, а саме — 72-й Білоцерківській окремій механізованій бригаді командиром взводу.
Звідти ж у березні 2014 року у складі «чорної бригади» за наказом Генерального штабу Збройних сил України вирушив у район зосередження на Схід України, у Маріуполь.
В одному з боїв загинув командир роти, і, як старший за званням та з відповідним досвідом військової служби, старший лейтенант Микола Рожков взяв командування ротою на себе, а це 113 військовослужбовців. Під Маріуполем знаходились у ворожому кільці до тих пір, поки не надійшла команда передислокуватись на інші позиції.
Вже в квітні 2014 року передислокувались до м. Ізвариного для охорони державного кордону України, там в середині травня теж потрапили в оточення. На запитання, яким було забезпечення нашої армії на початку військових дій, відповів коротко, але дуже зрозуміло: «Не було нічого: ні зброї, ні продуктів харчування, ні обмундирування».
2 місяці провели в оточенні, не було чіткого плану подальших дій та скоординованих дій командування.
Надійшов наказ відступати до Краснопартизанська, а далі — до Зеленопілля, де вороже кільце звузилося ще більше. Разом з 79-ю Миколаївською аеромобільною бригадою та 51-ю Новоград-Волинською артилерійською бригадою, які були кинуті на допомогу, відбивали ворожі обстріли. Фактично без їжі і води залишалися впродовж 2-х місяців. Боєприпаси в умовах оточення доправляли вантажними літаками, причому двічі скинули такі, як потрібно, а третій і останній раз, не зрозуміло з яких причин, але калібр бойових снарядів не підходив до жодного виду озброєння.
Ситуація загострювалася ще і тим, що було багато вбитих і поранених, необхідно було проривати кільце, аби вивезти їх звідти.
У серпні 2014 року на рівні президентів відбулася домовленість про так званий «зелений коридор», щоб вивезти поранених. Яким був цей коридор, ми всі добре знаємо.
Проривалися з оточення з боями та великими втратами. Під час прориву і сам отримав важке поранення, з яким був відправлений спочатку в Харківський військовий госпіталь, звідти через тиждень літаком доправили до Києва, через місяць — у Білу Церкву, і вже закінчував лікування у Вінницькому військовому госпіталі. По завершенні лікування, у 2015 році, був комісований із Збройних сил України військово-лікарською комісією.
Поки лікувався в Харкові, в район надіслали повідомлення про те, що загинув. Завершивши військову службу, отримав державну нагороду — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Так дуже коротко і стисло розповів про себе наш земляк, кадровий військовий і безпосередній учасник бойових дій на Сході України Микола Рожков. Людина, про яку можна писати книги і знімати кінофільми. Людина, яка власним прикладом надихає на самопожертву, а поводить себе так, ніби про страшні реалії війни почув лише з розповідей.
Слухаючи таку його стриману і таку непідробну сповідь, розумієш, що тільки завдяки таким людям ми вистояли в 2014 році, тільки завдяки їхній самопожертві змогли протистояти як зовнішній агресії, так і внутрішнім викликам.
Перед цією людиною хочеться з вдячністю схилити голову, а перед його батьками — двічі, бо важко навіть уявити, що пережили вони та і вся родина, коли отримали повідомлення про загибель сина.
На запитання: «А що хотів би змінити в цивільному житті? Чому вирішив балотуватися в депутати селищної ради?» – відповідає: «Там, на Сході, бачив багато несправедливості, зради, брехні. Коли повернувся до мирного життя, зіткнувся з байдужістю і нерозумінням з боку багатьох посадовців, в тому числі і в питанні забезпечення учасників АТО, ООС земельними ділянками. Зрозумів, що потрібно самоорганізовуватись та спільно з однодумцями відстоювати право на ту невеличку пільгу, яку держава гарантує всім, хто пройшов крізь пекло війни. Шукаючи правди, познайомився з головою Оратівської районної ради Галиною Лошак, вона добре розуміється на земельному законодавстві, бо за фахом є юристом, а на практиці очолювала районний земельний відділ. Побачив, як щиро вона переймається нашими питаннями, як старається допомогти кожному, а ще – з якою повагою ставиться до людей. Зрозумів, що з такою людиною можна «іти у бій», в даному випадку — на вибори, перемагати і відстоювати права таких, як я і мої побратими по службі.
Галина Василівна очолює в районі політичну партію «Європейська солідарність», запропонувала разом поборотися за місце депутата селищної ради. Ось таким чином я сьогодні в строю поруч із нею як з кандидатом на посаду селищного голови. Хочу в команді відстоювати право кожного члена громади на достойне життя і повагу до себе».
Катерина ОСТАПЕНКО
