…Навіть військові не змогли стримати сльози, солдат не витримав напруги і втратив свідомість, хоча на вулиці було прохолодно. Труни з тілами офіцерів та курсантів накрили державними прапорами, після виконання гімну над площею пролетіли військові літаки. Далі труни з останками тіл загиблих доставили з Харкова військово-транспортним літаком Іл-76. На борту були батьки, курсанти університету, військові. На летовищі бригади транспортної авіації Повітряних сил у Гавришівці під дощем теж віддавали шану нашим землякам. Матері почорніли від горя, у повітрі відчувався різкий запах заспокійливих. Їх постійно підтримували під руки. Військові по черзі підходили до трун, клали квіти, знімали головний убір, хрестилися, віддавали честь. Після того автомобілі ритуальної служби повезли труни на Оратівщину та Крижопільщину, де проживають батьки загиблих. У цих районах 7 жовтня оголосили Дні жалоби.
«Я проводжаю у вічність свого найкращого курсанта…»
Церемонія прощання з курсантом Романом Корчовським відбулась у центрі Крижополя, біля меморіалу загиблим воїнам. Гордість школи, гордість і надія батьків, справжній захисник, патріотичний, цілеспрямований, дисциплінований, щирий, добрий, сильний, мужній — таким згадували його присутні.
Роман Корчовський народився 14 травня 1999 року. З дитинства мріяв стати військовим льотчиком. Навчався у СЗШ І-ІІІ ст. №1 смт Крижопіль. Після 7-го класу вступив до Київського військового ліцею імені Богуна. Після закінчення ліцею — до Харківського національного університету Повітряних сил ЗСУ імені Івана Кожедуба. Хлопець мав звання старшого сержанта, командира 151 групи.
На прощальну церемонію приїхав Олексій Вовк, начальник льотного факультету Харківського національного університету Повітряних сил, і через сльози заявив: «Сьогодні в останню путь я проводжаю свого найкращого курсанта. І більше ніколи я не почую його голосу: «Приготуйтесь, групи, до занять». На жаль … Роман здобував фах військового пілота, і вже у 19 років здійснив свій перший омріяний політ.
– Наступного року він планував одружитися, — розповів його батько Олександр Корчовський. — Хотів бути, як я — далекобійником. Та я сказав, що краще льотчиком. Він «загорівся» цим. І вже з першого класу мріяв про небо. Після сьомого — вступив до Суворовського училища… Хотів закінчити університет і одружитися. Останнього разу я чув його голос по телефону 24 вересня…
«Максим здійснив останній політ над Вінниччиною…»
Поховали Романа Корчовського на місцевому кладовищі. У нього залишилися батьки та сестра 12 років…
В останню земну дорогу провели й 21-річного Максима Хом’ячука. Після восьмого класу він вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею, який закінчив з відзнакою. Тільки завдяки своїм знанням, талантам, силі волі та цілеспрямованості після ліцею Максим став курсантом Харківського національного університету Повітряних сил України ім. Івана Кожедуба. Із сумом проводжали в останню путь курсанта рідні, односельчани, одногрупники, військові, представники влади… Найбільше загиблий Максим Хом’ячук спілкувався зі своїм однокласником Віталієм. Той досі не може оговтатись від горя.
– Ми з Максимом вчились до 7 класу, клас невеликий, 12 чоловік. Він постійно казав — буду тільки льотчиком! Найважче було пройти випробовування за станом здоров’я, але другу все вдалось. Вже був п’ятий курс, товариш навчався на штурмана… Ніколи він ні з ким не конфліктував, був людиною тихою і жодного не скривдив, я від нього навіть нецензурних слів не чув. Вихований, грамотний, порядний — це про Максима, а точніше нашого Максона. Щоби брати участь у навчальних польотах, товариш теж мав пройти різні іспити. У вересні у Максима вже були навчальні польоти, за тиждень до трагедії він пролітав над рідною Вінниччиною — Іллінцями, фото та відео завантажував у соцмережі. Хто ж знав, що це востаннє він бачив свій край… Максим не раз жартував, що ніколи не знаєш, чи зможеш ти приземлитись після вильоту. А рік тому в одній із авіатрощ він втратив знайомих. Важко переживав втрату і постійно мені наголошував, що льотчики не вмирають, вони назавжди залишаються в небі. Мовляв, така його робота та професія. Та ніхто ж не надіявся на гірше, — пригадує Віталій. — Востаннє ми говорили за день до катастрофи. Про те, що літак розбився, я дізнався з новин. Відразу зателефонував Максу — він поза зоною. Згодом у мережі з’явились списки від руки загиблих. Третім був мій друг… Щодо версій, то не думаю, що це помилка пілотів, вони там були досвідчені. 43 роки літаку, ви тільки вдумайтесь…
Поховали Максима Хом’ячука на місцевому кладовищі під залпи військового салюту…
Вікторія Микитюк
Софія Копач
