Дивно, дуже дивно виглядає той космічно-фантастичний, дитячий, далекий від реального життя, текст в час такої війни важкої з Московією…

Я запитую пана Малковича – а навіщо нам правильний український правопис в окупації, в рабстві, якщо будемо упокорені, уярмлені знову, не дай Боже?..

Нам потрібна мова, на мою думку, для Перемоги, для Волі, для життя Української держави і Української країни.

Мова, в сьогоднішніх умовах, це ж зброя в тисячу разів гостріша ніж в часи Лесі Українки! Чому Леся не боялася її так назвати, а ви, тепер, коли країна стікає кров’ю – не наважуєтеся?.. Хіба можна було назвати той диктант – зброєю? Ні. Текст вчорашнього диктанту – це мрії далекої від війни людини з дуже великими очима і надзвичайно слабкими м’язами. На мій погляд.

Текст мав бути таким, який би ніс інформацію в світ про агресію Росії. Про захоплення нею нашої землі, нашого духовного, мовного, культурного простору. Про те, що в Україні йде війна за виживання українців. Війна з російськими окупантами.

І було б правильно, якби автором тексту був не тиловий видавець, а фронтовий письменник.

І щоб диктувала диктант людина, яка знає, що таке свист осколків над окопом. І як це, коли вбивають за те, що говориш українською.