Марина до 40 років була прозвана «чорною вдовою», хоча не з її вини померли два попередні чоловіки. Вона була класним менеджером, бо працювала на базі в торгівлі. Тому знала, як їх і куди постачати і де їх не вистачає. Тобто логістику.

У буремні 90-ті вона із одним своїм клієнтом Віктором, який брав у неї дрібний опт, щоб торгувати на базарі будматеріалами, вирішили створити власне виробництво фарб, клею та інших так потрібних тоді матеріалів. Замахнулись на будівництво власного заводу. Знайшли «кришу», щоб конкуренти не підпалили… Вони поставили дивани в кабінетах і буквально днювали і ночували на виробництві. Пройшов час, і їхнє партнерство переросло у кохання. Жили співмешканцями роками, бо між ними був неабиякий нюанс — різниця у віці 15 років. І чоловікові з багатодітної родини із провінції, де чекали роти його 5-ти менших братів та сестер (батько помер від передозування алкоголем), було лише 25.

Марина взяла на себе весь менеджмент. Найважчу ланку в будь-якому виробництві.

– Надихало кохання, і я робила неможливе, «зі шкіри вилазила», щоб викликати похвалу у чоловіка.

Ми вже не тягнули лямку. Ми злітали. За одним успішним підприємством відкрили друге, третє, десятє… Спочатку по всій Україні, потім за кордоном.

Я бачила, що мій чоловік любить мене, але і бачила, як йому важко побороти стіну пересудів:

– Як там поживає твоя «старушка»? — звучало де лише можна, щоб зачепити самолюбство вже мільйонера.

Перед тим як одружитись він влаштував мені дюжину випробувань. Ходив до астрологів, складав там якісь карти сумісності, і всі показували — я його ідеал дружини.

Жили у Вінниці, в будинку, більше 10 квартир мали у Києві, здавали. Придбали будинок в Іспанії біля моря…

Ми стали мешканцями світу. В Лондоні купити апартаменти — то вже була забаганка чоловіка. Все, мрії збуваються — скажете ви. Бо що ще треба?

– Дитини! — дам я вам відповідь. Я була не першої молодості — але з 40 до 50-ти ще могла стати матір’ю-героїнею. Але не стала… А у чоловіка це переросло мало не в маніакальність: хочу сина, спадкоємця, і все.

Він обвозив мене по всіх світилах медицини. І всі в один голос запевняли — здорова жінка, народжувати може… Перевірте чоловіка!

– Що? Я здоровий мужик, — визвірявся тоді мій чоловік.

Це в тебе вже старість…

Це був наш перший невирішений конфлікт. А я ще більше «вкалувала» в бізнес-імперії, щоб довести свою незамінимість. А потім йшла щоденно на тренажери і відточувала собі фігуру. Потім — косметологи і «уколи молодості». Старість підкрадалась, а чоловік розквітав, «треба соответствувати».

Як ви розумієте, купити моєму чоловікові когось чи щось — не є проблемою.

І саме так, потай від мене, він вирішив купити собі дитину.

Так, саме купити. Знайшов собі жінку, навіть далеко не ходив — економіста на нашому підприємстві. Зійшлись на 1 млн.

Ось так і вийшов у нього син на мільйон.

Пізніше розказав, що задумав: як тільки вирішить усе з тією економісткою, віддасть той клятий мільйон, принесе мені в колясці і скаже — берімо і виховуймо. Тут мої гени.

Але якраз ці самі гени чи Бог вирішив зупинити переконання мого чоловіка, що все і всіх можна купити… Ще в пологовому дитині поставили страшний діагноз — аутизм. Тобто інвалідність на все життя…

Чоловік, зрозуміло, що такого сина купувати вже не захотів. Але і кидати його напризволяще не зміг. З того часу він жив на дві сім’ї. Економіст пішла з роботи і стала доглядальницею сина-інваліда її і мого чоловіка. На повному його утриманні. Відчуваючи провину, відгрохав дім під Києвом. А на лікування сина в США, Європі пішов уже не один мільйон, а десятки.

Все зло за такий його невдалий експеримент із купівлею сина він почав виливати на моїх синів. Мовляв, бовдури, сидять на шиї і не отримають нічого.

Але це ще не все. Там «нєрви», тут «старушка»… Заздрісні «друзі» продовжували шукати будь-яку слабинку, щоб нас розлучити. Бо ж усі розуміли, хто рухає у нашому тандемі бізнес…

Наступною «покупкою» мого чоловіка стала коханка-утриманка. Як в інших із його кола. Обпікшись на тому, що насправді не у мене, а у нього з генами «щось не те», він купив їй квартиру в центрі Києва. Але дітей вже не заводив. Діваха, що уміла лише красиво розставляти, вибачте, ноги, стала ще однією «покупкою» мого чоловіка на мільйон і більше.

З цими «покупками» людей і дітей у мого чоловіка «зірвало кришу».

– Знаєш, — міг сказати він мені, — ти хоч худа і качаєшся, але тіло в тебе дрябле… Як я з тобою вийду на пляж…Але дай мені 2 тижні з нею, а далі я буду цілий рік з тобою…

Коли повертався — на мене чекала поїздка на Балі чи в Домінікану — так зализував провину.

Потім і ця утриманка «винесла мозок», і він почав купувати одноразових елітних повій…

Коли ми наодинці були, я бачила і відчувала його ласку та любов.

А коли на людях – одне «блатування».

На жаль, я ставала свідком, як прогресує у нього ця хвороба «заболеного самолюбства» щодо нашої різниці у віці…

Все, він тепер купуватиме все… Але не мене. Далі я поїхала в одну із придбаних квартир в Європі із меншим сином. Він не гребує тут працювати барменом, адміністратором, який знайде підробіток! А я живу на збереження. Саме тут я зрозуміла, що для щастя так мало треба — гармонія з людьми та природою! Я її відчула. І вона не коштує мільйони. Бо дана Богом.

В очікуванні розлучення прийшла ця пандемія коронавірусу. Бізнес «захирів». А у нахлібників апетити росли. Чоловік повстромлював де міг свого брата, сестер, матір, родичів усяких… Тому в США треба сина провчити, сестрі дім купити. І пішло.

Зароблені нами спільно мільйони швидко спливали. Підприємства нових не давали.

Ось так, тепер, «без старушки», мій чоловік потерпів крах бізнесу.

Став крутитись як білка в колесі вже сам. Виснажився, заразився коронавірусом. Та за роботою не надавав цьому значення… Тому коли вже прямо в робочому кабінеті втратив свідомість — забрав у лікарню реанімобіль. Два місяці боролись за його життя. Я повернулась терміново із Іспанії у спустошений родичами дім — немає затишку і половини речей. Але треба витягувати чоловіка… Не випускала телефона з рук ні вдень, ні вночі. І перший дзвінок, коли самостійно став дихати, Віктор зробив мені.

– Коли я був без свідомості — переді мною була лише ти. Кому я в ці дні був потрібен? Лише матері і тобі… знаєш, повертайся… Ти потрібна мені як повітря… Ти єдина, хто в цьому житті мене не оббирав, а давав. Я більше нікого не купуватиму, присягаюсь!

Де ті шльондри і утриманки? А ти примчала!

– Та я ж «старушка», що друзі твої скажуть, знову на сміх підніматимуть…

– Та пішли вони, ті друзі. Треба жити для себе, а не для людей. І ти не старушка, а просто моя половинка…

Так коронавірус, страшна і підступна для багатьох вірусна інфекція, повернула Марині чоловіка.