З якими проблемами зіткнувся цей складний та водночас красивий вид спорту в області – розмова з її мамою, віцепрезидентом Федерації художньої гімнастики.

Нещодавно в Ужгороді відбувся командний чемпіонат України з художньої гімнастики, де гімнастки у категоріях дорослих та юніорів змагались за першість!

Поборотись за медалі приїхали понад 300 спортсменок. Вінницьку область представляли 9 дівчат. Серед них Лейла Юсіфзаде (2007 р.н.)

Цікаво, що 13-річна Лейла є донькою віцепрезидента обласної федерації з художньої гімнастики Наталі Токар. Більш того, днями Наталю Токар офіційно призначили заступником начальника управління фізичної культури та спорту Вінницької ОДА.

– Насамперед хочемо побудувати новий мультифункціональний спорткомплекс у Вінниці, якого в нас поки нема, — ділиться першочерговими планами Наталя Токар. Переймається і проблемами художньої гімнастики, адже з власного досвіду знає, яким складним є цей красивий вид спорту.

– Коли дитина бачить перспективу виїзду на змагання, міжнародні турніри, коли буде належна державна підтримка, а не все за батьківський рахунок, тоді і підхід буде інший.

Я сподіваюсь, що доживу до того дня, коли вінницька художня гімнастика матиме зал для занять, де буде стаціонарно лежати килим і ці крихітки не змотуватимуть його нашвидкуруч, бо прийшли волейболісти чи баскетболісти, чи ще хтось, — каже Наталія Іванівна. – Крім того, у художній гімнастиці, крім фінансів, є й інша проблема. Адже хто як працює, як до спорту ставиться сам спортсмен та у його сім’ї – такі і результати!

Мало того, що карантин ввів дітей в незвичний стан бездіяльності, так ще й на зламі підліткового віку діти не хочуть займатися, лінощі беруть своє. А для того, щоб був результат – лінощі не допоможуть. Тут «пахати» треба! Якщо дитина на цьому етапі не отримує батьківську підтримку, все — діла не буде! З іншого боку, десь можна зрозуміти спортсменів: немає стимулу. Когось тримає перспектива отримати звання майстра спорту, а ось до великих п’єдесталів в багатьох бажання зникло. І мені безмежно шкода тієї праці, яка вкладається тренерами збірної Вінницької області Заплішною Юлією та Миргородською Анною, бо вони дійсно «живуть» в залі, а належної підтримки немає.

Звичайно, за доньку я дуже рада, чи не вперше вона впоралась із хвилюванням і всі види пройшла дуже добре. Бажаю іншим спортсменкам нашої збірної також працювати ще завзятіше, взяти для себе урок з цього чемпіонату і наступного разу проявити себе якнайкраще. Талановитих дітей дуже багато, і коли будь-який вид спорту правильно підтримується — результат не змусить себе чекати! Це замкнуте коло, яке ми намагаємось розірвати…

Віталіна Трудько