70-літній Петро Йосипович Марчук з Калинівського району, с. Павлівки, єдиний у селі має українського чуба, розводить кіз зааненської породи, пише вірші, грає на гітарі та написав пісню.

Розповідає, що чуба відпустив, аби було видно, що українець.

– Я завжди думав, чому євреї мають традицію та носять кіпу і пейси? А поряд, у Широкій Греблі, живуть татари, то з маленького видно, що то татарча. Я думаю: а чим ми, українці, гірші? Взяв та й відпустив «козацького чуба». Адже за давнім звичаєм довгий чуб символізує сміливість, жертовність та любов до рідної неньки.

Життя покидало мене… У радянські часи разом з дружиною поїхав на Північ заробляти гроші. Працював металургом та електрозварювальником. Довгих сімнадцять років прожив у вічній мерзлоті, «на Сєвері», як колись казали. Коли померла дружина, то повернувся на батьківщину, де і поховав її. Там, у російській глибинці, я поширював українську пісню, гумор, розмовляв українською, за що мене називали «хохлом». Зараз живу в рідному селі з другою дружиною, з якою через багато років побачились на зустрічі однокласників, і, як-то кажуть, загорілася колишня симпатія однокласників.

Тепер разом живемо та один одного підтримуємо, займаємося хазяйством, вирощуємо кіз. Якби це у колишні часи, то заслали б на Соловки, бо за мірками тих часів — я пан, обробляю два городи, маю садок та пасіку. Хоча все здобуте власною працею.

Довелось Петру Йосиповичу і калинівську катастрофу пережити. Вибухи, неначе ядерних бомб, жахали всю область, Вінницю, за 30 км. А що довелось відчути тим, хто був поряд? Коли снаряди літали всюди… Пошкодили вікно, досі стеля обвалюється.

– У той день, як все почалося, я стояв на ганочку. Коли був останній найпотужніший вибух, мене ніби відірівало та кинуло на двері. У вікні вилетіло скло, буквально в метрах 20-ти від нас розірвався снаряд.

Незважаючи на обставини, Петро Йосипович не втрачає почуття гумору та пише вірші.

Нарешті дочекалися
«Веселого» життя.
Всі біди й негаразди
Пішли у небуття.
Нам президент Зеленський
Сміятись повелів.
До того досміялися,
Що й цап теж захотів.
І тут і там лунає сміх
І в спеку і в морози.
Не дуже той веселий сміх.
Той сміх луна крізь сльози.
Нехай козли сміються з нас,
Так було, є, так буде.
Але ж ми не козли,
Ми не скоти, ми ж люди!

У кінці додає, мовляв, породистого собаки не маю, тому продам породистого цапа за 10% депутатської зарплати. Ну, це щодо тієї поради нардепа, який ще й, здається, до Вінниці якимось боком примикає.

Ось такі тепер сучасні козаки, які не розгубили свого духу «ні по Сєверах», ні в лабіринтах становлення Держави України, де, як кажуть у народі, найбільше є і сміху і гріху! А випробувань — то вже повні мішки…

Але наші люди і в таких умовах вже давно навчились ні на кого не сподіватись, тому хазяйнують, сміються в очі черговим викликам, а часом і над собою. Але мають в душі сокровенні святині — Бога та Україну.

Ольга Корнійчук