Дорожче за неї тільки пересадка стовбурових клітин. Ці гроші держава платитиме закладам, які будуть здійснювати трансплантації.
Наразі на Вінниччині серед 62 транcплантованих 7 людей живуть з донорською печінкою. Вінницька обласна клінічна лікарня ім. Пирогова увійшла в список медзакладів, який проводитиме трансплантацію органів.
На жаль, зараз пацієнти, яких стає дедалі більше, опиняються з оберемком труднощів: починаючи з пошуку країни для проведення трансплантації, збору грошей та очікування донора, завершуючи аналізами, ліками і дотриманням прав людини.
До прикладу, історія 31-річної Наталії Панчишеної з Мурованокуриловецького району, яка рік живе з «чужою» печінкою. Дивлячись на зовні спокійну тендітну жінку, ніколи не скажеш, що ще рік тому вона була на межі життя та смерті. І якби не депутати, волонтери та державна програма, невідомо, чи була б ще жива.
Захворіла Наталія у 2016 році. Тоді її лікували районні, обласні і столичні фахівці. Два довгих роки не могли встановити діагноз. Вона періодично потрапляла до реанімації і ледве пересувалася на ногах.
– У 2016 році вперше потрапила у лікарню з симптомами застуди та з високою температурою, яка трималася до двох тижнів. Два роки мені ставили діагноз автоімунний гепатит, лікували гормонами, але легше не ставало. Живіт збільшився до розмірів, як на шість місяців вагітності, – каже Наталя.
Критичний момент настав у 2018 році, коли після чергових аналізів лікарі з Інституту ім. Шалімова встановили, що в Наталі рідкісна патологія — синдром Бадда-Кіарі.
– Єдиний метод лікування, який би мені допоміг – трансплантація печінки. Операцію планували робити в Києві. Сестра ідеально підходила як донор, але саме в той час МОЗ України заборонив родинну трансплантацію, і мені довелося це робити в Білорусі.
Трансплантацію в Білорусі жінка чекала довгий рік. Родина Наталі стукала в усі двері, підключили народних депутатів, стали в чергу на державне фінансування в межах програми «Лікування за кордоном». За пів року очікувань Наталя отримала кошти і вирушила до Білорусі на трансплантацію. Перший донор їй не підійшов. За тиждень з’явився новий, і пересадка пройшла успішно.
Наталія зізнається, що не знає, хто донор. Однак кожного дня дякує йому за шанс на нове життя, за те, що зберіг дитині маму, за те, що повела 6-річного Костю у перший клас. Адже найважче там, у Білорусі, було місяцями не бачити своєї дитини. Нелегко було, ковтаючи гіркі сльози, обіцяти сину, що мама неодмінно повернеться.
Після трансплантації змінився стиль життя, треба слідкувати за харчуванням, фізичними навантаженнями. А найголовніше – приймати ліки, які пригнічують імунітет, аби організм не відторгнув новий орган. Трансплантований орган, як не крути, це частинка однієї людини у тілі іншої. В органа інша ДНК, і він ніколи не стане на сто відсотків рідним. Для того, аби він жив, потрібно пожиттєво приймати ліки. Після операції страх кожного трансплантованого – залишитися без ліків. Чому? Бо коштують вони захмарні гроші, і в будь-якій аптеці їх не купиш. Наталії безкоштовні ліки видавали тільки 2 місяці після трансплантації. Далі все лягло на плечі родини. Щомісячно тільки на ліки йде 15 тисяч гривень, плюс постійні поїздки до Києва, щоб зробити аналізи.
Ольга Корнійчук
