Під час німецької окупації вінничанин Михайло Климчук (4.03.1923 — 22.12.2013) працював артистом балету у Вінницькому театрі опери і балету (тепер музично-драматичний театр).
Хоч і кажуть, що «коли стріляють гармати, музи мовчать», але, як не дивно, в ті часи щовечора у театральних касах був аншлаг. Двічі на тиждень відбувались вистави для німців, які дуже захоплювались українськими піснями і танцями. 18-річний Михайло був закоханий у рідний театр, днював і ночував у ньому. Мало того, що він як танцюрист був зайнятий майже у всіх операх і балетах, так ще й організував у театрі підпільну групу Організації українських націоналістів із 17-ти осіб, активно працював у ній, боровся з фашистами.
– В один із «німецьких» днів весною 1942-го року артистів, які зранку прийшли на репетицію, здивували шум і гамір, що панували у театрі. На прохідній фельджандарми вимагали у всіх аусвайси. Солдати з вівчарками заходили у кожну ложу, у кожен куточок — перевіряли, чи немає вибухівки. З’ясувалось, що сам фюрер Адольф Гітлер вирішив відвідати «храм Мельпомени» у Вінниці, — розповідав 82-річний Михайло Венедиктович Климчук нашому кореспонденту у 2005-му році. — Перед візитом високого гостя обстановку в театрі проконтролював фельдмаршал авіації Герман Герінг, ставка якого «Штайнбрух» була поблизу залізничної станції Гулівці у Калинівському районі.
Ми стояли на сцені, і раптом з-за лаштунків вийшов високий огрядний чоловік у білому костюмі з лампасами, в руках — маршальський жезл. І якраз наскочив на нашу балетну групу. Привітався «Хайль Гітлер!» і через перекладача спитав у мене (я стояв найближче до нього): «Хто ви такі?». «Ми артисти!» — відповів я. «Як ви живете?» — продовжував розпитувати Герінг. Я спочатку розгубився: сказати «добре» — неправда, сказати «погано» — може й розстріляти. А потім випалив: «Живемо так, як під час війни!» Він засміявся, ще поговорив з іншими танцюристами і пішов.
Того вечора Гітлер із своєю «гоп-компанією» дивився балет «Бахчисарайський фонтан». Мені випало танцювати у ньому, але я боявся навіть глянути у бік урядової ложі. Декорації були розкішні. Грав симфонічний оркестр. Балетним педагогом у нас була Лідія Ріхтер, випускниця студії при Санкт-Петербурзькому театрі його імператорської величності, прима-балерина Одеського театру.
Після «Бахчисарайського фонтана» мені і ще декому з моїх товаришів запропонували танцювати у Берлінському оперному театрі, але ми відмовились.
Через кілька днів нас викликав головний балетмейстер і звелів їхати на швейну фабрику на Замості — теперішню «Володарку». Тоді вона мала гарну славу серед німців, бо там працювали полонені румунські та єврейські кравці, які дуже якісно шили для них одяг.
Виявляється, Герінг розпорядився, щоб всім чоловікам із балетної групи безплатно пошили костюми, а жінкам видали відрізи французького шовку і модельні туфлі. Все було виконано миттєво! Костюми, які нам пошили, сиділи просто ідеально — на фото видно. На додачу кожному артисту балету вручили коробку лейхнерівського театрального гриму, який тоді вважався кращим у Європі.
Ще раз я побачив Гітлера у 1943-му, коли він у великому відкритому (!) автомобілі проїжджав центральною вулицею Вінниці — тодішнім Українським проспектом.
Михайло Венедиктович Климчук помер у Вінниці у 90 років. Розповідь про його надзвичайно цікаве, повне пригод життя читайте на сайті «33-го каналу». Нашому кореспонденту ще в 90-ті вдалось взяти у Михайла Климчука інтерв’ю.
Із задоволенням повторюємо факти для читачів сьогодні.
