Уже 6 років ми спостерігаємо за тим, як на Сході нашої країни відбуваються бойові дії: гинуть солдати, руйнуються останні комунікації, а цивільні просять допомого в тих, кого не зачепила війна. Пересічний українець уже, певно, забув, яких втрат зазнають Збройні Сили України та усі, чиї родичі отримують поранення чи гинуть на передовій.

Тисячі військовослужбовців віддали свій час, зусилля, а дехто – навіть здоров’я та життя. Вони побачити смерть і перевернули власний світогляд. Та чи задоволені вони результатами боротьби та як оцінюють ситуацію загалом? На ці та інші запитання дасть відповіді доброволець та колишній член 80-ій аеромобільної бригади, який пішов служити на самому початку війни – Сергій Наконечний.

Сергій пішов служити добровольцем майже із самого початку бойових дій на Донбасі – із серпня 2014 року. Спочатку служив у 3-ому БТРО, згодом перевівся до 24-ї бригади, потім – більшість часу провів у 80-ій аеромобільній бригаді, де працював механіком, водієм та командиром розвідгрупи. Докладніше про свою службу та враження від неї він відповість нижче.

Чому ви вирішили поїхати на війну? Які мали мотиви, цілі?

Тоді у всіх була одна мета – вигнати загарбника, та й все. Була одна, більше ніякої, нічого перед собою не бачив, кинув усе і сліпо пішов на фронт. Тільки одна ціль – геть їх звідси (загарбників – ред.), щоб і не було видно. Більшість хлопців так саме, рушили на захист своєї держави, не зважаючи на стан справ у Збройних Силах.

Як ви дістались на зону бойових дій, як склалась дорога?

Я просто записався у військкоматі та поїхав. Туди добиралися хто як. Я з хлопцями їхав – ми колоною видвинулися, з 3-ім БТРО. Мене підібрали вони в Києві, і ми так уже й вирушили. Був ПАЗ-ик, автобус такий, ним туди і чухали. Автобус волонтерський був – військкомати тоді голі-босі були, і цим забезпечити не змогли. Але зброю, правда, дали, з палицями хлопці не бігали. Інша справа, що далеко не кожен вмів нею користуватися.

Волонтери ж нам й інші машини попідганяли – Ford пригнали, потім Nissan пригнали, Chrysler. У нас техніки, в принципі, техніки вистачало.

У якій атмосфері минало повсякденне життя на фронті?

Насправді, атмосфера була дивовижною. Хто чим хотів, тим і займався, якщо не на бойовій. Якщо мали бойові завдання – все минало, як сувора військова служба. А якщо в розташуванні нашого наметового містечка, робили все, що бажали. Хочеш – відпочивай, хочеш – іди дрова ріж для опалення, і ніхто слова не скаже. Кожен знав, чим йому займатись. Їсти всі хочуть – пішли, приготували їсти, сіли й поїли. Хочеш – іди телевізор дивись, хочеш – лягай спати, хоч книжку читай, що хочеш, то й роби. Ні один офіцер не приходив, не тицяв пальцем солдату чи ще комусь, мовляв, зроби це і це. Ми самі собі знали, що нам робити.

Як такого, розпорядку в нас не було. Я, припустимо, знав, що мені там треба за технікою подивитись, чи зброю почистити, сходити на кухню допомогти хлопцям їсти приготувати, піти дров тих самих заготовити – це все робилося колективом, ніхто нікого не змушував. Такого явища, як «дідовщина», не було взагалі. Один за одного стояли, а якщо щось не можеш, підійшов, гукнув одного – прийде 20 чоловік тобі стане за 2 хвилини допоможе.

Як ставились ваші побратими одне до одного і до вас?

Ставилися чудово – в нас всі дружні були, не було ніяких між собою ні конфліктів, нічого абсолютно. Один за одного стояли, одним жмутом трималися. Не було такого, щоб десь когось принижували чи відділяли від маси. Офіцерів – так, бувало, що офіцерів мучили, тому що деякі з них не заслуговували носити погони. А між військовослужбовцями, то ніяких проблем не було. Всі були нормальні хлопці. І під час служби ніхто не зіпсувався – під одним вогнем же стояли.

Як у вас було із матеріальним забезпеченням? Чи багато вам допомагали волонтери?

Тоді держава не могла нас забезпечити усім спорядженням, тому до волонтерських дій ставлюсь дуже позитивно: у 14-му році як волонтери нам помагали, то ті самі ПБС-и привозили, і колліматори і планки Пікатіні, і якісні нічники. Все, що ми замовляли, все нам привозили саме волонтери. Держава, крім автоматів, нічого не дала. Ті самі бронежилети «Черепашки» пробивалися від звичайного ПМ-а, там просто носиш їх, як звичайну залізяку на собі. Вже пізніше держава хоч щось почала видавати. Тому я лише за, щоб прості люди самі допомагали. Якщо в держава має можливість, то вона допоможе. Тоді не могла.

Як багато волонтерської допомоги доходило до вас?

99 відсотків. Були, звичайно, «шакали» – старший офіцерський склад. Якщо вони перші до волонтерів доривалися, то, фактично, нічого не можна було потім видерти. Але волонтери теж не дурні. Вони їм просто нічого не давали, а віддавали прямо кожному в руки, що треба було. От і все. Мені треба було на КАМАЗ-а два акумулятори – мені привезли 2 акумулятори. Вони не пішли нікуди, вони стали на мою машину. Мені треба було на УАЗ  карбюратор – мені привезли новий карбюратор. Він не пішов десь кудись на склади, через рембат я нічого не отримував, бо там навіть болта випросити неможливо було. Так що від волонтерів, якщо нормальні волонтери були, то доходило абсолютно все.

Була ситуація у мене яка ще: волонтери єдине просили, щоб заправляли їх в протилежний бік, щоб солярку дали. То офіцери відмовилися, сказали «нам нічого не треба» – бо ж їм нічого не перепадає. А ми сказали, мовляв, приїжджайте, а ми солярку вам знайдемо. Все. І до нас після того вже точно все доходило. Тому, що вони з другого боку заїжджали, дзвонили, ми виїжджали до них.

Як до вас ставимось місцеве населення?

Загалом, непогано. Були ті, які конкретно за нас, а були, звісно, мерзотники такі, що пальця в рота не клади, тому що може відкусити. В селі Побєда ми навіть знайшли і схрони з боєприпасами сепаратистські. З населенням нормально спілкувалися. І в Сватово, і в Старобєльську, і в Криничках, ми там деякий час жили в бабусі з дідусем на городі, в садку в них розташувались. Ми їм допомагали, вони нам допомагали, ми від них під’єднувались до електромережі.

Є люди, які налаштовані були нормально до нас, були й такі, що проти нас налаштовані. Запитували нас «Чьо ви сюда пріпьорлісь», і таке інше. Ми таких людей, в принципі, не слухали, але спостерігали за ними. Можливо, і якийсь дідусь коректувальником міг бути, по телефону розказував, де в нас і що тут. Тобто, треба було вже за такими людьми слідкувати.

Ви служили на передовій? Як це переживали?

Спочатку страшно, потом звик. Голову не піднімав вище землі. А потім уже втягнувся. Той, хто там не був, цього може й не зрозуміти. Втягуєшся, навіть на вибухи, постріли вже просто уваги не звертаєш. Чітко коректуєш ситуацію. Бій є бій. Якщо закляк, тебе швидко до життя повернуть, у мене таке було.. Нічого, хлопці прийшли, по морді дали, та й очуняв. Потрібно було дивитися і за собою, і за тим, хто поряд з тобою. Що за бойові дії, якщо ти під вогнем не був, під обстрілом? Доводилось.

Так саме як лікарі – обстріл іде, а він мусить ту саму операцію робити, чи перев’язку, чи ще щось. Будь-який учасник бойових дій ходив під кулями, і виконував свою роботу.

Який був найстрашніший момент у вашій службі?

Коли натрапив на загін ДРГ (це розвідка, тільки з боку ворога). Я відправив своїх трьох бійців назад на блокпост, а сам почав їх водити. Три доби нейтрально, по нульовці я водив, це я тоді поранення отримав, аж на третю добу дістався до своїх. Я тоді злякався трохи. А так, в принципі, які б бої не були, байдуже. Стрільба є стрільба, і страшно, і в будь-якому випадку до цього дуже сильно і не звикнеш.

Три доби провів сам – ні паролів не знаєш, рація вже розрядилась, боєприпаси закінчуються . До своїх нема як іти, тому що через який блокпост заходив, через той треба повернутись. А якби ми йшли зразу всі вчотирьох, ми б не встигли просто, нас би перебили. Тобто, треба було на себе їх відвести. Так що, ці три доби на мені сильно відбились.

Після повернення додому ви мали якісь проблеми в спілкуванні з оточуючими?

Загалом, майже не мав. Іноді образливо, коли кажуть «А я тебе шо, туди посилав?», багато, хто так каже. Водії не дуже добре ставляться, коли бачать посвідчення УБД, мовляв, це ж я 5 гривень не дам.

А загалом, великих проблем немає. Хтось пишається тим, що відслужив, відвоював там. А декому все одно, а дехто й негативно ставиться до нас, ветеранів. Всякі бувають.

Як служба в АТО\ООС вплинула на вас особисто?

С.Н.: Розумніший став. Чесно кажучи, порівняно з тим, яким я був колись – таким запальним, зараз став набагато спокійніший і розумніший. Навіть коли маю якийсь конфлікт, то я вже стараюся не криком, не шумом його вирішити, а якось сісти, подумати, як його можна вирішити так, щоб не сваритися ні з ким, не псувати стосунки. У чомусь іншому – важко сказати. Все якось буденно, однаково, не бачу зовнішніх змін. Певно, більше нічого не змінилося.

Після перебування на війні світогляд людей змінюється – як мінімум, тому, що вони відчувають біль та бачать смерть. Це вже не ті люди, які йшли записуватись до військкомату. Це важливо розуміти, адже життя після цього ніколи не буде колишнім.