Я – Гуцол Наталія Григорівна, усе своє життя проживаю в м. Прилуки Чернігівської обл. Є в нашому місті славнозвісний будинок, у якому народився Народний артист України Микола Федорович Яковченко.

Багато про цей будинок було інформації і в пресі, і по телебаченню, коли вшановували пам’ять Миколи Федоровича, встановлюючи йому пам’ятник. У цьому будинку проживала велика та цікава сім’я Яковченків, у тому числі й моя мама – Олександра Федорівна Яковченко. А збудував його ще мій дід Федір. Я з цього питання дуже часто спілкувалася з журналістами з усієї України. У цьому будинку народилась і я, і моя сестра, народилися наші діти. Усім нам там було добре й затишно. І саме за цим теплом часто приїжджав Микола Федорович, повертаючись із гастролей, і він знав, що на столі його будуть чекати вареники та борщ, який колись готувала моя бабуся, а потім моя мама. А я, ще маленька тоді дівчинка, не розуміла тієї святості на обличчі дядька Миколи, коли він прихилявся до стін цього будиночку, ніби до ікони. Не розуміла – чому він із якоюсь невимовною тугою, обійнявши мене за плечі, говорив: «Ніколи не полишай цього місця, Наталко, ти завжди знайдеш тільки тут свою втіху від усіх негараздів, бо тобі в житті буде дуже важко». Бо, як він вважав, у мене дуже романтична та довірлива вдача. Так сталося, що всі мої рідні померли, залишилися на Котляревській (так називали будинок Яковченків) я та мій племінник. І все було б так, як і мало б бути, якби я в цей час не зустрілася з Борисом Григоровичем Гуцолом.

Я багато чула від людей про його складні відносини в сім’ї, про це не говорив тільки лінивий. Але вигляд людини мене просто вразив – саме так виглядає кричуща самотність. Шкода мені в душі його стало, але ні про які відносини я навіть чути не хотіла, бо щойно лише розлучилася зі своїм чоловіком. Але, мабуть, Борис Григорович побачив у мені ті самі риси, про які казав ще мій дядько Микола. Він залучив собі на допомогу моїх подруг, моїх співробітників, аби вони переконали мене не відвертатися від нього.

Запрошував до себе в квартиру, яка теж справляла дуже гнітюче враження, доводив людей до сліз, розповідаючи як його зневажали в сім’ї. Подовгу й безрезультатно простоював Борис Григорович під моїми вікнами, а коли я зранку виходила на роботу, мої двері були обліплені милими записками. «Наборчиком» він називав мене від складових Наталія + Борис, по телебаченню лунали пісні на його замовлення – «Женщина любимая!» А тоді все склалося до купи – на роботі в нього були великі неприємності, йшли суди за судами, дочка потрапила під суд, і прийшов він до мене, наче сама біда прийшла, бо натякнув мені на свій суїцид – «Тобі так буде краще?», – запитав Борис Григорович, і весь тремтів. І ось тільки тоді я повірила йому й погодилася на відносини з ним (згадую тепер дядька Миколу…). Коли він писав мені – «безумству дадим бой», то мав на увазі, що всі знайомі і мої, і його кричали в один голос – «Не ходи до нього, Наташо, Борис Григорович – непогана людина, але в нього дуже лиха донька й рано чи пізно вона візьме верх», бо в Бориса Григоровича був дуже м’який характер, яким добре вміла маніпулювати його донька. А Борис Григорович переконував усіх, що він ніколи не допустить нічого поганого щодо мене.

Як тільки розпочалися наші відносини, а це трапилося після того, як він повідомив мені, що його дружина вийшла заміж за чоловіка, з яким вона давно зустрічалася, дочка в категоричній формі заявила своєму батькові – «Ти йди живи до Наталії Григорівни, бо в неї є і квартира, і будинок, а свою квартиру віддай Сергієві (сину своєму), тоді мама купить мені квартиру у Вінниці». Білим як смерть відійшов від своєї дочки батько, тільки за серце тримався й тихенько стогнав. Я спочатку сама була шокована такою жорстокістю Алли, її продуманою, не по літах, практичністю на свою користь, бо ніхто не знав, як складуться в подальшому наші відносини з Борисом Григоровичем. Але те, що її батько може залишитися на вулиці, не цікавило дочку. Нічого не відповів Борис Григорович Аллі, а ось сина свого він викликав на другий день і спитав: «А куди ж ви батька свого дінете в 50 років?! Я вже нічого собі не зможу заробити!» Син мовчки піднявся й пішов, а Борис Григорович через день зліг у лікарню.

Саме з того часу й почалися його проблеми зі здоров’ям. Я підтримувала його як могла. Почали ми жити спочатку в моїй квартирі, а коли я її продала, перебралися до мого будинку. Завели невеличке хазяйство. Завжди були раді і дітям Бориса Григоровича, які приїздили до нас у гості. Ми були дуже щасливі! Одне тільки заважало – мій племінник не довіряв Борису Григоровичу і мій чоловік настояв на тому, щоб я продала будинок на двох.

Мені було дуже важко піти на цей вчинок, але мене переконувала зробити це людина, якій я повністю довіряла. І ось, коли я продала все своє майно, якого в мене було вдосталь, і купила собі частину маленького будиночку, який був як дві краплі води схожий на батьківську хату, Борис Григорович спитав мене: «А що, як і ти скажеш мені – не прийшовся до двору?» І таке страждання було в його голосі, і знову він увесь тремтів. У той час я не думала ні про що, крім того, щоб вгамувати біль мого чоловіка, який дуже добре до мене ставився. Щоб його покинуло відчуття приниженості після вчинку доньки, я дозволила йому записати все моє майно на нього. А Борис Григорович перед усіма називав мене святою й завіряв у тому, що я ніколи про це не пошкодую.

Борис Григорович, як і треба було, купив квартиру своєму синові в Прилуках, дочка отримала квартиру у Вінниці, я купила житло своєму сину. Нашими відносинами любувалося все місто. Люди думали, що такого щастя вже й на світі немає, а в нас із моїм чоловіком воно було. Я налагодила стосунки з сином Бориса Григоровича, хоча всім здавалося, що це неможливо, настільки вони були ворожими. Я на весь світ сказала, що мій чоловік найкращий із людей, і ніякий він не п’яниця, не бабій, і не «ніщий доктор», як, за словами Бориса Григоровича, його називала колишня дружина, докоряючи йому за безгрошів’я.

Ми відклали сто тисяч депозиту, купили машину, яку потім двічі міняли на кращу, купили гараж, землю, ми тричі були за кордоном у моєї подруги тоді, коли про це ніхто і мріти не міг, одягли Бориса Григоровича в дублянки, шкіряні куртки замість тієї благенької курточки, в якій він був ще з інституту. Усі дивувалися – як змінився Борис Григорович. Він став упевненою в собі людиною, ніби виріс, а мені дуже подобалося спостерігати в ньому ці переміни, бо добре розуміла – я все вчинила правильно, ніби проклала дорогу нам до храму.

Борис Григорович будив мене зранку квітами й усе дякував, дякував. Так мало б бути завжди, і так було б і донині, але одного разу приїхала до нас його дочка Алла, і мені здається, що від того разу вона нас і не полишала. Їздила через тиждень, через місяць, через день. Та я й рада була б цьому, якби Борис Григорович знову не почав тремтіти, відчуваючи лихе. Придивлялася, прислухалася, щось винюхувала, а коли її наміри стали видимі й зрозумілі, благав мене – «…потерпи, помовчи, будь розумнішою!» А я з нею і не сперечалася, бо ті відносини, які вона нав’язувала були прийнятні для неї, а для мене це було б просто принизливо.

Почав хворіти мій чоловік із великою прогресією. Алла поїде – я зіб’ю йому цукор до дев’яти одиниць, вона приїде – і вже цукор у нього 24. Я, розуміючи, що такий стан до добра не приведе, пропонувала йому поїхати пожити до дочки, а може й примиритися зі своєю першою дружиною, бо було ж видно, чого вона домагається. Скажу коротко – моя пропозиція викликала в нього жах.

Ні! Дочка жодного разу не навідалася до нашого лікаря. Їй би там пояснили, що такі обставини для батька смертельні. Зате поки я готувала обіди в три поверхи, вона возила його по нотаріусах і адвокатах, настоювала, щоб він писав заповіти, про які я не знала і яких було не один. Мені здається, що папір, на якому я пишу, не зміг би витримати тих страждань, в яких мусив жити Борис Григорович. І все ж таки він надіявся, що щось зміниться, пропонував Аллі влаштуватися на роботу, потайки надіючись на те, що вона себе хоч чимось відволіче. Тепер мені кажуть люди, чому я тоді не схаменулася, чому не розуміла, що дочка, яка виставила свого батька з квартири, так само може зробити і з тобою. Та тому, що була переконана – мій будинок мав яскраву історію, про яку знає все наше місто, бо була переконана, що чоловік, якому я присвятила 20 років свого життя, і який із вдячністю за це називав мене жінкою від Бога, не може мене зрадити.

І ось зараз я з останніх сил захищаю свого чоловіка перед людьми, які в повному жаху від того, що відбувається. Він не міг, хворий і безсилий, вчинити інакше поряд зі своєю дочкою. Те, що відбувалося в подальшому – це вже відповідальність Підгорної Алли Борисівни, в дівочості Гуцол. Після чергового ускладнення поїхав Борис Григорович лікуватися до Вінниці, розраховуючи не те, що там більші можливості. Я в той час була вдячна сама собі, що зберегла наш депозит у 100 тисяч гривень, і ось уже є за що лікуватися в Києві в Кібер-клініці, куди направляли Бориса Григоровича після страшного діагнозу. Трохи пізніше мені на це скаже Підгорна: «Подумаєш, віддала вона 100 тисяч, у папи труси були не такі!»

З понеділка по п’ятницю, з ранку до вечора я шукала людей, які могли б допомогти фінансово і знаходила. Чого мені це коштувало – знав один Бог! За моїм підрахунком, я назбирала 60 тисяч гривень, а Борис Григорович казав, що коштів було майже 100 тисяч. Я під кінець уже й не рахувала їх. І Борис Григорович, коли приїжджав з Києва додому, розповідав про ці кошти сусідам і знайомим, хвилювався за мене, що я спілкуюся з бандитами. А Підгорна мені згодом скаже: «Так, ти назбирала кошти папі, а я скажу, що ніяких грошей від тебе я не бачила». Добре, що це чули люди. Кожної п’ятниці я, разом із сином мого чоловіка, їздила до Вінниці, була в лікарні, в реанімації, була вдома у Підгорної, коли там був Борис Григорович, а вона на суді скаже, що я жодного разу не приїжджала до батька.

Зразу після похорону я просила Підгорну не срамити свого батька, пропонувала їй забирати все, що в мене залишилося, а це – машина, гараж, депозит, земля, а вона мені нагадала, що я купляла житло своєму синові. То, кажу, забирай і це, тільки залиште мене у спокої в будинку, який мені лишили мої батьки. Але після почутого від Підгорної мені нічого не лишилося, як звернутися до суду. І на тому суді їй пропонує суддя: «Вам Наталія Григорівна робить дуже вигідну пропозицію. Навіщо вам потрібні ці кілька метрів житла?» Підгорна промовчала, а суд залишив справу без розгляду, будучи впевнений у тому, що Підгорна прийме мою пропозицію, бо хто ж це буде їздити з Вінниці до Прилук по три копійки, якщо пропонують такі кошти? І тільки я знала – вона буде їздити, бо так само їздила до нас через день, думаючи, що знищує мене, а насправді знищувала свого батька. Не дай Боже кому-небудь жити в таких стражданнях, які терпів Борис Григорович. Протягом двох років на всіх судах, у розмові з журналістами, дочка мого чоловіка категорично відмовлялась від моєї пропозиції, а мені вона заявила: «Мені не потрібна твоя машина, не потрібен твій депозит, у мене коштів валом, я можу дати тобі хоч мільйон і ти поїдеш жити на Донбас. І будинок мені твій не потрібен, я хочу його задля того, щоб тебе у твоєму будинку знищувати. Ти ще не знаєш з ким тобі прийдеться за стінкою жити. Я тебе в целофановий пакет запакую». І все це супроводжувалося страшною лайкою. Це все чули люди і з жахом питали одне одного – «Як Борис Григорович міг допустити цю бійню?!!» І це ще не найстрашніше запитання, яке знищує добру пам’ять мого чоловіка.

«Я в тебе заберу все, бо всі документи на твоє майно в мене!» Так, документи всі були винесені, навіть моя трудова книжка, а Підгорна згодом скаже, що я була безробітна і проживала за рахунок її батька. В якому випадку виносяться цінні папери таємно, в якому випадку пишуться таємні заповіти?! Бідний Борис Григорович, я тільки в останні хвилини його життя зрозуміла, як він від цього страждав!

Усі документи на своє майно я відновила та представила їх до суду, а це – дача, гараж, машина, будинок, квартира, розписка мого першого чоловіка про кошти, які ми при розлученні поділили, а Підгорна теж поклала список майна Бориса Григоровича на час нашого одруження – дванадцять похвальних листів, і деякі з них були продубльовані. Як же мені гидко вимірювати життя людське майном! Я все своє життя багато працювала – посадила сад, обробляла городи, заробила 35 років трудового стажу. У 30 років я отримала водійські права та сіла за кермо особистого автомобіля. А люди питають – «А чим займається, чим живе дочка Бориса Григоровича?!» І рада я тому, що мені не треба пояснювати зміст життя Підгорної – все видно з її вчинків.

Коли захворів Борис Григорович, я пішла працювати на дві роботи, а Підгорна навіть уявлення не мала, скільки коштує лікування її батька. Ніколи за двадцять років жодною копійкою не допомогла. Зате допомагала моя подруга, яка проживає в Німеччині. У неї навіть збереглися квитанції, які я показала в суді, бо Борис Григорович, кожного разу розмовляючи з нею по Скайпу, розповідав які дорогі в нього ліки, а моя подруга, знаючи наскільки дорога мені ця людина, дуже часто висилала кошти. У результаті Підгорна і її брудом облила, замість подяки.

Коли Підгорна мені заявила, що я повинна повернути їй чотириста тисяч гривень, які вона нібито заплатила за Кібер-клініку, я згадала як Борис Григорович з останніх сил наказав мені взяти документи з цієї клініки, які посвідчать, хто за що платив. Я була в цій клініці й документи, які я отримала, свідчать про те, що ніякого відношення дочка Бориса Григоровича у фінансовому плані не мала, це зробила я своїм депозитом. Як же її розлютило це викриття, мені її навіть шкода стало. Але на цьому вона не зупинилася – сказала, що має чеки на чотириста гривень, які я їй повинна повернути. Але, коли я проглядала справу, то жодних чеків там не було. Боже, як соромно!

На черговому суді, до якого звернулась Підгорна, ніби захищаючи честь і гідність, я ж не зрозуміла чию, вона пред’явила претензії не лише мені. Тепер вона звинувачувала в брехні директора нашого телебачення Ірину Павлютіну, яка, на прохання людей, зняла фільм про мою історію. Павлютіна ж на апеляційному суді заявила, що ні про яку честь і гідність тут мова не йде, це звичайна меркантильність, і з нею погодився навіть Верховний Суд. Зі мною було б так само, але в мене не було тоді коштів заплатити судовий збір, то Підгорна і по цей час відраховує з моєї пенсії гроші!

І ось через два роки з’ясовується те, що машину мою Підгорна давно вже продала, і депозит вона мій уже давно зняла, і кошти з пенсійного фонду, більше 5 тисяч забрала. І вона це робила не для того, щоб купити собі шматок хліба, ні, вона поїхала мандрувати по закордону. Слухаючи її, люди на судах бачать людину, яка не справляє враження дочки в скорботі за батьком. Вона витрачає шалені кошти на дорогих адвокатів, а в мене в душі горить вогнем одне запитання – чому ж вона ці кошти не витрачала на лікування свого батька? Вона ж знала, що в Ізраїлі таким хворим як він, допомагають із успіхом.

Десять днів дуже тяжкою смертю помирав Борис Григорович на моїх руках. Не було тоді з ним доньки, коли в останні хвилини його життя він просив мене покликати її. Я дзвонила, кликала, але вона не прийшла, мабуть тому, що заповіт уже був у неї на руках. Борис Григорович дуже хвилювався, він поспішав мені розповісти про все, що вважав гарантує мені безпеку: «Ти, Наташенька, оплатила мені Кібер-клініку (100 тисяч), завдяки коштам, які ти привозила, я фінансово завжди йшов на випередження, ніяких боргів у мене не було. Я залишив тобі депозит у 27 тисяч, ти ж їх не знімай, буде тобі якась надбавка до пенсії, на машині ти вже їздити не будеш, то продавай. Алла обіцяла мені, що буде тобі допомагати». А я, крізь сльози просила його не говорити такого, що ми з ним удвох ще поїдемо на машині до нашого лісу, а він дуже швидко втрачав сили, роздратувався і з останніх сил вигукнув – «Слушай меня внимательно, бесполковая!» І його стан я зрозуміла згодом – він сам не вірив у те, що його дочка вчинить зі мною так, як він її просив, бо зразу ж запропонував мені в поганому випадку звернутися до його родичів, які проживають у Вінниці – брати Анатолій, Віталій, сестра Галина. «Нікому не віддавай Жоржика і Сірка (це наш собака і кіт), поливай мій виноград», він виправдовувався сам і хотів виправдати свою дочку, бо каже, що якщо вона і буде чинити щось погане, то це тільки тому, що її натравить її мама. І така ненависть при цих словах була в його очах як і тоді, коли він розповідав мені про свою дружину на початку наших відносин. Так і перестав дихати, а я з жахом дивилась на його страждання вже не фізичні, а ті, що людина тримає в душі. У мене від побаченого посивіли не тільки коси, а й брови. Коли він говорив, що все життя кохав мене одну, то лише потім я зрозуміла, чому він запевняв мене в цьому, ніби тільки що зустрів. Тому що йому нав’язували іншу думку протягом того часу, коли він жив у Вінниці. Шкода, що я не можу описати всього, що відбувається в Прилуцьких судах завдяки дочці мого чоловіка, бо люди питають мене «А чи цікавились цими подіями родичі Бориса Григоровича, на яких він так надіявся?» Ні! Жодного разу не поговорили зі мною! Я сама захищаю добру пам’ять свого чоловіка як можу. Дзвонили люди до сестри Бориса Григоровича, вона кидає слухавку, дзвонили журналісти з програми «Стосується кожного», мали пропозицію на яку я понадіялась – пройти поліграф, теж кидають слухавку?! Дуже сумно виглядає така поведінка, але я хочу до них звернутись у такий спосіб, бо іншого не маю – я ні перед ким не виправдовуюсь, бо ні в чому не винна. Я запевняю їх у тому, що ніколи нікому не дозволю знищити мою церкву, якою є для мене спадщина моїх батьків. Я живу тепер із відчуттям великої провини перед ріднею своїх батьків і прошу в них пробачення, коли молюсь.

Я не можу дозволити, щоб Підгорна заради розваги, чергової своєї примхи знищувала мою святиню. А за Підгорну сумно та страшно, бо вона напевно не читала історію людства, де пишеться, що трапилося з людьми, які руйнували храми.

Наталія Григорівна Гуцол