Отець Софроній (Максим Чуприна) – наймолодший монах Вінницько-Барської єпархії Православної Церкви України. Стрункий, симпатичний, на нього чимало вінницьких дівчат заглядається. У сотень його ровесників зовсім інше безтурботне життя, сповнене усіх земних радощів. А він вирішив присвятити своє життя служінню на духовному фронті України. Про те, яким був його шлях до Бога, чи не шкодує він про свій вибір і чи залишиться в Україні – ми говоримо в одному з класів при Спасо-Преображенському соборі.

– Шлях до Бога у мене був найпростіший, – каже отець Софроній. – Мої батьки усвідомлено прийшли до Церкви, як і більшість людей їхнього віку. В мене в роду не було священників, мої батьки просто церковні люди. Я дитина Церкви, бо народився і майже одночасно був похрещений у православній вірі. Хрестили мене у Вознесенській каплиці, де був настоятелем нині покійний протоієрей Василій Ришко. А переломний момент мого життя, коли я твердо вирішив, що служитиму Богові, настав тоді, коли мене взяли у вівтар і я побачив церковне життя з іншого боку, як людина, котра допомагає при богослужінні. Мені тоді було 12 або 13 років.

Майже одночасно з бажан- ням служити Богу в сані священника в мене народжувалися думки стати монахом. Я ділився своїми думками з батьками, але вони всерйоз це не сприймали. Та я готувався до вступу у Почаївську духовну семінарію. Але, напевно, так було Богові угодно, що я вступив до Одеської духовної семінарії. Тут моє бажання стати монахом ще більше зміцнилося, бо коли я там навчався, у той період ще були живі духоносні старці. У мене була унікальна можливість з ними спілкуватися. У мене був духівник схіархімандрит Павел (він помер, ще коли я навчався у семінарії), з котрим я спілкувався.

– У цей час Ваші ровесники бігали по дискотеках і страждали від нещасливого кохання. А як же Ви?

– У мене були інші цінності. Наприкінці навчання владика пропонував мені залишитися в Успенському монастирі, але на все є свій час. Бажання продовжити навчання перемогло. Семі­нарію я закінчив по першому розряду, всього з кількома четвірками, і того ж року склав вступні іспити до Київської духовної академії. Академія вимагала більш суворого і поглибленого підходу до навчання. Крім цього, потрібно ще було виконувати певні обов’язки. Києво-Печерська лавра, звідки вийшло чимало відомих подвижників благочестя, вплинула й на мою свідомість. Лаврські богослужіння відрізняються особливим співом. Сама атмосфера тисячолітньої святині не може нікого залишити байдужим.

Я не провчився ще й року, як написав прохання на постриг. В академічній практиці це був трохи незвичний крок. Відразу ж після вступу мене запросили бути келейником владики Серафима, архієпископа Яготинського, який відродив занедбаний монастир Феофанія. Саме там була резиденція пріснопамятного Митрополита Володимира. Митрополит Володимир вже хворів, але ми зустрічалися на богослужіннях, у його резиденції. Він знав про моє бажання стати монахом. Зазвичай студенти академії зважуються просити постриг тільки наприкінці навчання. Реакція керівництва академії була не дуже позитивна, мовляв, ще надто рано (мені тоді було 23 роки). Але коли Блаженнійший дізнався, що в академії скептично відреагували на мою заяву, сказав: “Якщо вони не захочуть, я сам буду постригати”.

За традицією вихованців академії постригають у Дальніх печерах, у храмі Преподобного Феодосія. 25 квітня 2013 року наді мною був звершений чернечий постриг.

– Як це відбувається?

– Хоча в Церкві офіційно є сім Таїнств, деякі святі отці переконані, що монашество – це восьме таїнство Церкви. Але ця подія дуже змінює життя людини. Я стояв у печері, де за тисячу років побували мільйони людей, де молився Преподобний. Це усвідомити важко! Так само збагнути, що у печери заходиш однією людиною, а виходиш зовсім іншою. Є така традиція: перед постригом людина знімає з себе світський одяг і прощається зі світським життям. Ми зайшли в келію Преподобного Феодосія, переодяглися у волосяницю, аби монах зі смиренням і покорою Богові переносив усі випробування і страждання, які відбуваються в його житті.

Ще одна традиція – змінювати ім’я. Коли людина постригається, вона ніби зрікається цього світу, помирає і народжується новою. Ім’я монаху дає той, хто постригає. Перший послух – прийняти нове ім’я і змиритися з ним. Мені дісталося ім’я святителя Софронія Іркутського. Це наш український святий, народжений на Полтавщині. Святитель Софроній вважається просвітителем Сибіру. І на честь цього святого я отримав ім’я і в своєму житті намагаюся наслідувати приклад цього угодника Божого.

– Як сприйняли батьки Ваше рішення присвятити життя Богові?

– Дякувати Богові, в моїй родині до цього поставилися з розумінням. Бо інші думають, якщо монах – то життя закінчилося. Батькам сказав: я іду в монастир, а Оля (молодша сестра) виходить заміж. Так що онуки будуть.

– Чи не шкодували про свій вибір?

– Якби в мене знову був вибір, я б обрав бути монахом ще раз.

– Де живе наймолодший монах?

– Звісно, монах має жити в келії, але я живу вдома у батьків. Те, що монах живе в миру – це не правило, а, швидше, виняток. Це як риба, що живе на березі… Але Господь на кожного покладає той хрест, той послух, який людина може винести. Монах поза стінами монастиря має сам створити храм у своєму серці.

– Скільки монахів на Вінниччині?

– До об’єднавчого Собору в нашій єпархії було декілька монастирів і монахів було немало. Після Собору монастирі не приєдналися до ПЦУ. Наразі в нашій єпархії три монахи: владика Симеон, отець Дорофей, я і дві монахині: матінки Єліканіда та Єлизавета. У Вінниці в 17 столітті був православний Вознесенський братський чоловічий монастир, при якому діяв колегіум, заснований святителем Петром Могилою, Київським митрополитом. Якщо буде на те Божа воля, то історія цього монастиря продовжиться вже в лоні канонічної Української Церкви.

– Знаю, що ви певний час жили за кордоном. Яку місію ви виконували в Америці? Чи не думали залишитися там або виїхати з України кудись в інше місце?

– Я там побував двічі. Після закінчення Київської духовної академії познайомився з владикою Агапітом, митрополитом Могилів-Подільським, і він забрав мене до себе. Згодом мене запросила до США Українська Православна Церква, котра знаходиться в юрисдикції Костантинопольського пат­ріар­хату. Я отримав канонічну відпускну грамоту і поїхав до США. Побув я там кілька місяців, а коли у справах повернувся – почала утворюватися Православна Церква України.

І коли українська Церква отримала Томос та автокефалію, я вирішив нікуди не їхати. Я відразу ж прийшов до владики Симеона. Він благословив мене служити у Спасо-Преображенському соборі, а ще опікуватися кількома парафіями, котрі перейшли з Московського патріархату. Через рік я знову поїхав до США, але вже як гість. Кілька місяців я подорожував по парафіях, спілкувався з нашими українцями. Був там місяць. Там зустрічав Різдво, Новий рік. Жив у будинку архімандрита Рафаїла. Він американець, в минулому англіканин, але прийняв православ’я і став монахом. Сподіваюся, отець Рафаїл зможе приїхати в Україну.

Саме тоді, коли я був у США, то зрозумів, що Україну ніколи не покину. Бо це все твоє: земля, небо, навіть повітря!

– Мабуть, це вплинуло на ваш вибір і ви приєдналися до ПЦУ, хоча за Московським патріархатом більшість?

– До пори до часу. У нас великі перспективи. І попри всі розмови, що Томос не такий, і щось не так, наша Церква єдина в Україні помісна, канонічна, яка має повну незалежність і посідає 15 місце в родині Православних Помісних Церков. Господь все дуже мудро розставляє на свої місця. Якщо я можу більше користі принести Україні, то я тут.