Не знаю чи я вже розказував вам цю давню історію. Якщо й розказував – не гріх буде повторити. Бо вона дуже повчальна.

Ото ж служив я в далекій молодості, коли мало хто з нас, наївних селюків, сумнівався, що Росія – наш старший брат, – в Псковській повітряно-десантній дивізії. Точно пам’ятаю – в третій роті, здається, – у 76 полку.

В моєму взводі був рядовий солдат з Новосібірська. Такий собі – дрібненький, мабуть з якоїсь інтелигентної сім’ї. Мав фотоапарат і фотографував ним дідів-дембелів, користуючись їх всеосяжним покровительством.

Брехня, що тоді в армії були всі національності рівні. Ні, не були. Найвище за ієрархією стояли рускіє. Нижче – молдовани, хохли, білоруси, а далі йшла вся інша “нєрусь” тіпа чурок, ліц кавказкой національності.

Так от, цей, що з Новосібірська, дрібненький не по-десантному, іменував себе рускім. Але якось так “”нє єстєствєнно”, проте дуже завзято. І прізвище мав, як зараз пам’ятаю – Тєлєпєнь. Ми, сільські хохли, звісно, розуміли, що це слово означає. А ісконно рускіє – з якоїсь там Вологди, Пєрмі чи Татарстана – поняття не мали що воно таке за звір!.. Вони були переконані, що тєлєпень – це щось древнє, їхнє, чистокровне, приховано-імперське. Телепень цим користувався і жив, як вареник у сметані.

Минули роки. І мені дуже цікаво зараз, як він прожив все життя? Теж так, видаючи себе за ісконно руского? Можливо його сини теж стали Псковськими десантниками?.. І, як ісконно рускіє, воювали на Донбасі за рускій мір проти наших синів?.. А може й закопані там таємно, безіменно в якійсь шахті-копанці? “На братских могилах не ставят крестов. И вдовы на них не рыдают”…,- так повєлось издревлє на великой русі… – жити подвійним життям – раба і завойовника.