Сьогодні наш співбесідник — відомий вінницький священник протоієрей В’ячеслав Буданевич. Вісімнадцять років він прослужив у Хрестовоздвиженському храмі УПЦ (МП) м.Він­ниці, а у 2018-му, після Об’єднавчого Собору та отримання Томосу про автокефалію, приєднався до Православної Церкви України і служить у Спасо-Преображенському кафедральному соборі на чолі з митрополитом Вінницьким і Барським Симеоном. Наша розмова навколо другої річниці Об’єд­навчого Собору і того, чому отець В’ячеслав перейшов із МП у ПЦУ.

– Розуміння того, що щось має відбутися у церковному житті України, що так далі продовжуватися не може, у мене визрівало ще задовго до цього. Особливо це відчуття посилилося після 2014 року, коли Росія напала на нашу країну. Та й багато хто став переоцінювати свої погляди після цієї підступної події. Ми бачили, як священнослужителі Ро­сійської Православної Церкви благословляють військо і зброю, які в підсумку використовуються проти нашої країни. Мені тоді здавалося, можливо, це була дещо наївна думка, що московський патріарх Кирил, якого ми називали на службах своїм отцем, що він, як справжній батько, який турбується про своїх дітей, напевно, скаже своїм дітям з України щось на зразок: «Діти, на жаль, почалася війна між Росією і Україною, і я розумію, що ви перебуваєте зараз у дуже незручному стані через приналежність до Московського патріархату, і тому, щоби у вас не було неприємностей, щоби ніх­то вам не до­рікав, щоби не було гонінь на вас — будьте незалежними. Моліться за свою країну і військо, а ми будемо молитися за своє». Та нічого подібного не відбулося, і мене це обурювало. Не секрет, що серед духовенства і вірян УПЦ (МП) до цього часу є багато таких, хто вважає, що війна, яка триває на Сході, — це внут­рішній український конфлікт, до якого Росія не має жодного відношення, хоча і Україна, і світ вже давно визнали, що на Донбасі відбувається агресія Російської Федерації проти України. Мені було боляче на серці, коли я дізнавався про факти, що представники УПЦ (МП) благословляли на Сході тих, хто потім вбивав наших батьків, синів і дочок. А в деяких храмах священники соромилися молитися за воїнів, називаючи їхній похід на захист країни мандрівкою і молячись за них не як за воїнів, а як за мандрівників. Все це впливало на мої почуття громадянина і формувало громадянське підґрунтя мого рішення.

Але були ще й суто церковні причини. Наприклад, мовчазна заборона на використання за богослужінням української мови.

– А якою, до речі, є офі­цій­­на позиція з цього приводу керівництва УПЦ (МП)?

– Наскільки мені відомо, у 90-х роках минулого століття було прийняте рішення, що використання української мови за богослужінням дозволяється, але я не бачив, щоби це працювало. Наприклад, я помітив, що діти у недільній школі важко розуміють молитву церковнослов’янською, через те не беруть у ній повноцінну участь, «випадають» із неї. Я спробував молитися з ними українською мовою і зустрів супротив. Фактично мені було заборонено молитися українською мовою. Це був місіонерський фактор, який впливав на формування моєї позиції і прагнення до незалежності нашої Церкви. Звичайно, таких факторів було набагато більше, і усі разом вони вплинули на те, що, зрештою, я став священником ПЦУ.

– Не жалкуєте за Хрестовоздвиженським храмом, за отцями, з якими прослужили довгий час?

– У Хрестовоздвиженському храмі я прослужив вісімнадцять років. Я люблю цей храм і священників, які у ньому служать. У нас дійсно були дружні стосунки, і я вдячний настоятелю отцю Миколаю і всім священникам за роки спільного служіння. Коли я йшов з Хрестовоздвиженського храму, то з усіма ними попрощався.

Після завершення храмо-
вих богослужінь ми були в паламарці і я сказав: «Отці, дякую вам за все. Я долучаюся до Православної Церкви України». Ми потиснули один одному руки, хоча вони були здивовані. Один із священників сказав мені: «Я знав, що ти патріот, симпатизуєш цій ідеї, але не думав, що до такої міри». Ми розлучилися мирно. Хоча вони мене після мого рішення вважають незаконним, як і всю нашу Церкву.

Та попри всі спроби дискредитувати Православну Церкву України, які робить Московський патріархат в цілому і УПЦ (МП) безпосередньо тут, в Україні, ми бачимо, що процес є незворотним.

– Це приємно, що душею і серцем Ви готові примиритися і разом йти і служити Богові, і своє прощання з колишніми колегами описуєте у мирних фарбах, але відомо, що на багатьох священників, які вийшли з Московського пат­ріархату і долучилися до ПЦУ, чинився тиск, іноді дуже серйозний, звучали погрози. Чи було щось подібне у Вас?

– Ми свідомо пішли на цей крок. Ми — це моя сім’я: дружина, діти, наші друзі, у тому числі певна кількість парафіян Хрестовоздвиженського храму та інші, хто пішов за нами. Ми долучилися до Православної Церкви України і в принципі були готові, що наше рішення не буде сприйняте однозначно позитивно іншими нашими друзями і братами-священниками, але реальність перевершила наші найгірші сподівання. На нашу адресу було написано немало брудних повідомлень, і я був вражений, що християни взагалі можуть таке писати або говорити. Най­більш гостро я переживав образи не на свою адресу, а на адресу членів моєї сім’ї — це було важко переносити.

– Ви кажете про погрози. Що, дійсно погрожували побити чи вбити?

– Вбити — такого не було, але розповім про те, що бу­ло. Можливо, ви знаєте, що була частина парафій у Вінницькій області, на яких парафіяни долучилися до Православної Церкви України, а їхні настоятелі — ні. І нам, священникам кафедрального собору, доводилося їздити на такі парафії, щоби звершувати там богослужіння. На вулиці, на холоді, вітрі і морозі, тому що в храми нас не пускали, разом із місцевими парафіянами ми звершували церковні служби. І хоча нас, представників ПЦУ, опоненти з Московського патріархату звинувачували в тому, що ми нібито возили якихось там бритоголових або тітушок, як їх ще називають, але у моєму випадку їхали я, моя дружина і мої діти. Ми опікувалися вірянами в селах Малі Крушлинці Вінницького району та в Олександрівці Жмеринського району. Нам розпо­відали місцеві, що перед нами у ці села приїжджали групи чоловіків, які поводили себе агресивно і зухвало по відношенню до людей. І от коли ми туди їхали, теж не знали, що з нами буде, хто і як нас зустріне. Одного разу мене попередили: «Не їдь у те село, тому що обі­цяли, що тобі ноги переламають». І, наскільки я знаю від інших священників, які долучилися до Православної Церкви України, вони також не раз стикалися з чимось по­дібним.

– Зараз Ви служите під керівництвом митрополита Симеона. Можливо, це не зовсім коректне запитання до Вас як до його підлеглого, але як Ви оцінюєте його вчинок, адже він один з двох архієреїв УПЦ (МП), які долучилися до Православної Церкви України (хоча, як кажуть, їх мало бути дванадцять), і його вчинок викликав великий резонанс не лише в Україні?

– Дійсно на Об’єд­навчий Собор прийшли лише два митрополити: наш владика Симеон і владика Олександр з Переяслава-Хмельницького. Участь архієреїв від УПЦ (МП) була однією з головних умов Вселенського патріарха, за яких цей Собор взагалі міг відбутися. Прикро, що інші ар­хієреї під тиском різ­них чинників змінили своє рішення, але не нам їх судити. Головне те, що завдяки владикам Симеону і Олександру наша Церква стала незалежною, і це залишиться скарбом, який передаватиметься з покоління в покоління православними українцями. І, незалежно від то­­го, як їх сприймає сьогодні Московський пат­ріархат, вони зробили велику історичну місію, за яку їм будуть вдячні наші діти і онуки.

– Заради чого митрополит Симеон пішов на жертви, адже він розумів, що не всі священники його єпар­хії підтримають таке його рішення? Ви зараз поруч із ним, замінивши тих, які пішли. На Вашу думку, чи не жаліє він за тими перспективами і можливостями, які були у нього в Московському патріархаті і які він втратив?

– Раніше я не дуже часто бачив владику і не спілкувався з ним так близько, як тепер, коли я служу під його безпосереднім керівництвом у Преображенському соборі. Він служить Богові, молиться, продовжує робити добрі справи і абсолютно переконаний у правильності прийнятого ним два роки тому рішення. Хтось каже, що він шкодує, що не став Предстоятелем. Я жодного разу не помічав у його словах чи діях навіть натяку на це. Більше того, я хочу нагадати, що владика Симеон говорив на Соборі єпископів УПЦ (МП), у якому він брав участь у листопаді 2018 року і був єдиним, хто відмовився підписати його рішення, тому що там був пункт про розрив спілкування із Вселенським патріархатом. То, наскільки я знаю, на тому Соборі владика закликав усіх єпископів йти на Об’єднавчий Собор і обрати на ньому предстоятелем Об’єднаної Церкви митрополита Онуфрія. Він щиро прагнув єдності православних українців і не мав на меті своєї особистої вигоди. Це очевидно мені і сьогодні по тому, як владика оцінює нашого Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Епіфанія, його діяльність і взагалі розвиток нашої Церкви.

– Єдність православних в Україні – коли вона стане реальністю?

– Перед тим як відповісти, я хочу пригадати випадок, який трапився зі мною в Єрусалимі. Під час паломництва я брав участь у Літургії на Гробі Господньому. І був зворушений тим, що прочани, які приїхали туди з різних країн і також брали участь у службі, співають своєю мовою. Мене це вразило, торкнулося серця, і я став підспівувати «Господи помилуй» українською. «Отче наш» пробував читати також українською, що шокувало частину нашої паломницької групи, і деякі люди почали мене сторонитися після того. Я якось прозрів, зрозумів, що це не є нормальним. Ще один з наших священників розповідав про свої відчуття, коли він ще був у Московському патріархаті і поїхав на Святу Землю та служив Літургію на Гробі Господньому. Серед багатьох прочан були українці. Це одразу було зрозуміло, бо вони були у вишиванках. Їхнього священника не пустили служити, бо він був у розколі, і ці люди стояли у храмі окремо від усіх як прокажені.

Розкол був раною, болем і горем нашого народу. Москва зволікала з вирішенням питання розколу три десятиліття. Тому Вселенський Патріарх прийняв вольове рішення і, щоби загладити цей розкол, надав нам автокефалію. Була відновлена історична правда, ми перестали залежати від Москви не лише політично, а й у церковному підпорядкуванні. Ми розвиваємося як автокефальна незалежна Церква, налагоджуємо зв’язки з іншими помісними Православними Церквами світу, служимо і молимося рідною мовою. Я дуже надіюся, що з ініціативи нашої Церкви почне видаватися якісна духовна література українською мовою, а молоді люди побачать, що їхня Церква разом із їхнім народом, поважає його традиції і шанує його героїв. І це нормально, тому що Христос прийшов до нас, щоби кожного спасти, а місія Церкви Христової — продовжувати справу спасіння душ, служити людям і нести у світ Істину і Правду. Я пишаюся тим, що належу до Церкви Христової і є членом помісної автокефальної Православної Церкви України. Я абсолютно переконаний у правильності свого вибору, який зробив у 2018 році разом зі своєю сім’єю. Дякую Богові за те, що Він дав нам побачити вірний шлях і досі надає сили йти цим шляхом.