– розповідає поетеса Тетяна Валько, яка з дитинства хворіє на дитячий церебральний параліч.

У своїх 43 роки жінка здобула десятки нагород на літературних конкурсах та міжнародних фестивалях.

– Свої вірші читала у кожному місті України, а люди із захватом та слізьми на очах їх слухали. Важка хвороба зробила мене прикутою до інвалідного візка, але це не зламало дух, а, навпаки, — розкрило літературний талант, — ділиться поетеса Тетяна.

– Я народилась у Вінниці зі страшним діагнозом ДЦП. Ноги відмовляли — тому пересувалась лише на інвалідному візочку. Лише в 12 років я перший раз змогла стати на ноги. І цим завдячую покійним матусі та Раї Панасюк, які прилаштовували мене у різні санаторії та реабілітаційні центри, займались моїм розвитком та вихованням. Мама була найкращим другом та завжди вірила у мій талант. Вона оберігала, наставляла та рятувала все життя. Завдяки її турботі я можу ходити тепер хоча б на милицях, бо раніше лікарі прогнозували візок на все життя.

Вірші почала писати ще в дитинстві, коли навчалась у Харківській спецшколі. Вчителі казали, що в мене немає мистецьких здібностей. Але я ховалась у куточок від дітей та на колінах писала свої перші віршовані рядки.

Тепер я лауреат міжнародних літературних конкурсів, маю десятки премій та нагород. Але, найважливіше, моя творчість подобається людям.

Я пишу про людей, кохання та війну. Та про справжню любов лиш мрію. Хочу знайти чоловіка, який полюбить мене та буде оберігати. Народити дітей та виховати їх гідними людьми, патріотами, українцями! Мрію бути здоровою та вільно гуляти містом, мрію бавити свою донечку та любити відданого чоловіка. Але, на жаль, доля вирішила інакше…

Софія Копач