«Маска вросла мені в обличчя», — відверто про боротьбу з Ковідом між життям і смертю розповіла нам відома педагог Ніна Лашина.

Її син також майже місяць провів у реанімації.

– Таких важких пацієнтів було лише четверо на Вінниччині, двоє уже померли. Мене з того світу витягнули медики Вінницької міської лікарні №1, а повернули до життя фахівці «чорнобильського диспансеру», — розповіла нашому кореспонденту відомий педагог, 61-річна Ніна Лашина.

Ніна Ріхардівна захворіла ще під час виборів у жовтні.

– Працювала в обласній виборчій комісії, зустрічалася з багатьма людьми. Коли піднялася температура, викликала «швидку», бо розуміла, що з моїм цукровим діабетом жартувати не можна. Приїхала бригада, але лікар щось увесь час метушився, комусь телефонував і мене навіть як слід не прослухав. Запевнив, що нічого страшного, і поїхав.

Того ж дня потрапила до свого сімейного лікаря. Вона одразу зрозуміла, що у мене двостороння пневмонія, і направила на госпіталізацію. Поклали у терапію першої міської лікарні. Але там я була недовго, бо піднявся цукор до 31,9 і я впала в кому…

23 дні була непритомна, на цьому світі мене тримали апарати, до яких була підключена. Ніхто не давав ніяких прогнозів. Сини чергували біля лікарні і лише запитували санітарів, які виносили чорні мішки, чи це не Лашина… Я була однією з найважчих пацієнток. По моєму випадку збиралася колегія Академії медичних наук України, консультувала професор Лариса Мороз. Сини шукали найдорожчі дифіцитні медикаменти, які хоча і не були протокольними, але ефективними у боротьбі з короною для деяких пацієнтів.

Напевно, у Бога на мене були якісь інші плани, бо на 24-й день коми нарешті прийшла до тями. Коли відкрила очі, побачила над собою лікаря, який контролював роботу апаратів. Він мені посміхнувся, і я відчула себе живою. Потім мене перевели в іншу реанімаційну палату, де були трохи легші хворі. Але я й далі не обходилася без кисню. Дякую сусідкам по палаті, які мені допомагали сідати, підводитися на ноги. Ще два тижні лікарі заново запускали роботу моїх нирок та печінки. Дякую за це лікарю Вірі Остапенко.

Додому мене виписали ще через два тижні. За 46 днів маска вросла мені в обличчя. Змащувала мазями, щоб розм’якла шкіра і я могла витягнути рештки маски, які врізалися у перенісся. Ходити самостійно не могла. До синів мене вивезли на візкові. Діти принесли джинси, але коли я вставала з каталки, вони з мене злетіли і я на вулиці залишилася в одному памперсі. За час хвороби втратила 30 кілограмів…

Два дні Ніна Ріхардівна вчилася сидіти та вставати на ноги вдома. А потім вирішила звернутися до фахівців Вінницького обласного клінічного диспансеру, які віднедавна почали виходжувати пацієнтів, котрі важко перехворіли Ковідом.

– У «чорнобильську» лікарню мене занесли на руках. А звідти я вже вийшла своїми ногами зовсім іншою людиною. Тут мене знову вчили дихати, сидіти, ходити. Зі мною щодня по декілька годин займалися терапевт Лілія Юрченко, масажист Максим Синаєвський, реабілітолог Оксана Ляшевич. Завдяки лікуючій лікарці Тетяні Лютій я майже забула за свій цукровий діабет, у мене показники цукру завжди були в нормі. Мені вилікували гіпертонію, тепер хоч у космос… Дня такого не було, щоб самопочуттям пацієнтів не поцікавилися директорка Світлана Голодюк та заступник Андрій Вигонюк. Таке ставлення медиків для мене було як ковток свіжого повітря. Шкода, що багато людей не знають, що можна поправити здоров’я у цій лікарні не лише після Ковіду, але й після інсультів та інфарктів, — задоволена жінка.

Після пережитого Ніна Лашина близьких і чужих закликає берегти своє здоров’я:

– Уникайте по можливості великого скупчення людей, тримайте дистанцію, маски для тих, хто себе погано почуває, просто обов’язкові! Ця хвороба змусила мене по-іншому дивитися на життя і берегти кожен новий день. Сьогодні дякую усім, хто мене рятував, хто був поруч і допомагав!

Після матері Ковідом перехворіли двоє синів із родинами.