Сьогодні, під такий же лапатий сніг, я приїхала з Львівського університету, факультету журналістики, до Вінниці  на роботу під модну тоді пісню  «… і ми всі розбіжимося по русифікованих містах». З того часу і живу тут. Мене багато чим хорошим вразила Вінниччина. Але першим вбив факт – у місті було тоді лише десь 15- 25 відсотків українських шкіл.

І саме тут мені вперше продемонстрували в «прилічних обществах», що розмовляти українською це по-рагульськи і «фу бичйо».

І у Львові розмовляли російською та українською. Але там не було приниження української. А тут я прямо побачила, як сусіди – роботяги із далеких сіл, що тащили кравчучки і кучмовози продуктів від батьків, з усіх сил намагались ковєрканим, але язиком, розмовляли із своїми дітьми.

Бо навіть «разговарівать» с трудом гекаючи і окаючи, для цих людей означало отримати перепустку  у світ блатних, першосортних…. бо українська це забите налогами село. І ніяк не город!

– Вєрка, ти що забула звідки ти, – якось не витримала землячка моєї  сусідки, обрусілої вже не Віри, а Вероніки.

Може тому, що тоді це було місто «відставників», тут особливо вважалось модним «разговарівать».  Тоді вся творча молодь зависала в «Русском чає». Бувала там і я. Часто брала інтерв’ю у неформалів, акторів і т. п.

І коли я не переходила на російську ( на неї переходжу  лише у розмовах з іноземцями, хоча добре нею володію) як усі, на мене дивились з явним подивом. День, тиждень… а тоді підійшла одна відома тусовщиця Маша і прямо запитала:

– Модная, современная, продвинутая… дак чего бычачей мовой общаешься? Слабо перейти на русский? Ты же так себя опускаешь…»

Опускаю, що розмовляю рідною мовою?!…

Вибір «опускатись» чи «продвінутись» – стояв перед кожним. І саме у більшості українських, але «русифікованих міст». Зважте, навіть не вільний вибір! А з меншовартісним клеймом!

З того часу йде моя війна за українську мову. І допомагає мені в ній чоловік, як не дивно росіянин, який приїхав в Україну з далекого Норильська і самостійно вивчив мову з поваги до України і мене, його дружини.

Коли постало питання якою мовою видавати засновану з колегами першу незалежну газету «33-й канал», нам всі твердили – тільки не українською. Подивіться скільки тут російськомовних!

Але вже 30-й рік вона виходить українською. І стала одним із найтиражніших видань України.

Я віддала сина в гарантований мені український садочок, але мені потрібно було просити виховательку розмовляти українською, а та заявляла « это уж как получится»…

Я віддала його у гарантовану українську школу. Але там українською переважно розмовляли на уроках. На перервах і позакласом «сплошга російська». Далі син здивував російською в академії де має бути «рідна мова»…

– Вибачай, вчусь розмовляти російською, бо на екзаменах, якщо українською, оцінки занижують…

Я не принижую інших мов і маю багато друзів росіян. Але мені боляче коли в себе в Україні я постійно боролась за рідну і державну мову. Бо тут я маю право на неї!

І ось знову 16-те. Аж через 30 років після проголошення незалежності України мені дали право вимагати спілкуватись зі мною українською, моїми дітьми та онуками…. А мали б в перші дні незалежності.

З повагою,
Тетяна Редько