Він тоді був відомим лідером – неформалом.

От наче зараз бачу цього юнака в молочному плащі і чорному гольфі. З фенечками на руці.  І з впевненими жестами лідера! Але «без понтів». Такими завжди бувають прониклі якоюсь ідеєю люди!

Розмова вийшла цікавою і дискусійною. Бо він говорив про глобалізацію світу, стирання кордонів між націями. Він буч переконаним пацифістом.

Я ж, ідеалістка із «львівською закваскою» ))), переконувала, що розвиток України має базуватись на національній ідеї. Що українці мають відчути «голос крові» і розвивати свою мову, культуру.  І, об’єднавшись  із побратимами інших націй, утверджувати незалежність України,  бо хто не хоче годувати свою Армію – буде годувати чужу.  Незалежність треба боронити. Бо впала вона у 20-х саме тому, що тодішнє керівництво пішло  шляхом пацифізму.

Скажу чесно, в тодішньому «Чайнику», де тусувалась «продвинута» молодь, у Тараса і його поглядів була значна перевага!

Бо ж як це прекрасно – всіх любити і нікому не бажати зла… не взяти принципово в руку зброю.

А тут ще всюди нав’язували, що укр культура і мова «це село і шароварщина»…

Але грішна земля, на жаль. Не рай!

Тарас так і залишався пацифістом. І ми довго не пересікались.

І на цей раз я та мої колеги писали вже про його загибель на передовій війни.

Як з’ясувалось, і у військо він пішов не зраджуючи своїм принципам.

Тарас Сич, так само ризикуючи життям, на передовій, був поваром і годував своїх побратимів.

Але проти людини, яка засуджувала війну, пішов озброєний ворог.

І не запитував переконань, а просто вистрелив!

Загинув Тарас Сич 13-го 2015-го під Дебальцевим. Вічна йому пам’ять! Він виконав свій обов’язок до кінця.

І зараз я не хочу дискутувати хто був правий тоді! Просто в кожної людини є вибір! І ідеали!

І таким Тарасе, як під час того інтерв’ю, окриленим вірними чи ні – але своїми переконаннями, впевненим лідером пам’ятаємо тебе завжди.

Вічна пам’ять! Спасибі журналістиці, що подарувала зустріч з тобою! Співчуття рідним.

З повагою,