Виставка художника Олександра Грехова, яку організували Національний музей Шевченка та Київський метрополітен, викликала великий резонанс не лише в Києві, але й в країні. Виставку передчасно закрили, а сам Хорт заявив, що не винен.

– Зображення Тараса Шевченка виконані з метою глуму. Шкарпетка чи дурнуваті головні убори на Тарасові на це прозоро вказували. Самі роботи виконані на смартфоні і ніякої художньої цінності вони не несли. Грєхов не є художником, і мало що знає про Шевченка, і “теоретичну базу” під його поведінку підганяли вже інші особи. Ця історія доводить, що будь-хто може виразити свою зневагу до авторитетів української національної історії і при цьому отримує доступ до значних ресурсів, щоб нав’язувати це іншим. Це конкретний злий умисел нездорової й непатріотичної людини з метою привернення до себе уваги, і тому я вирішив негайно припинити це неподобство. Роботи провисіли менше тижня, і на момент мого візиту третина з них уже була зірвана пересічними пасажирами, – розповів нам Юрій Хорт.

– Тому я поздирав ці наліпки саме по тій стороні станції, де люди боялися це робити через нагляд з боку адміністрації метрополітену. Якась жіночка не зрозуміла, що відбувається, і відзняла відео. Потім я мав розмову з поліціянтом, уточнив, чи він мене затримує, він заперечив, тому я поїхав далі. Протокол складено не було, слідчо-оперативну групу не викликали. Тобто від початку мої дії не кваліфікувалися навіть як адміністративне правопорушення. Наступного дня виставку було закрито. І це насправді не через мої дії, а загальне обурення пасажирів.  Були заплановані гастролі цієї групи у Львові, Вінниці, Житомирі. І всі вони були скасовані.

Вчинок Юрія ще довго обговорювала країна,  художник написав на нього заяву у поліцію та вимагав матеріального відшкодування. У свою чергу, Хорт написав зустрічну скаргу на  бездіяльність  поліції щодо організаторів, які розмістили карикатури на Тараса Шевченка в Київському метрополітені. І  днями нарешті отримав рішення!

-Я не завдавав матеріальної шкоди, ці наліпки були знищені наступного ж дня, тому речові докази відсутні. Тому я не певен, що взагалі було відкрито провадження по цій заяві. Але у відповідь на це я подав відразу в два управління поліції, оскільки місце злочину спірне. Заява була за ч.3 ст. 161 КК України (Приниження національної честі та гідності, вчинене за попередньою змовою групою осіб). Потім я звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність поліції. За однією ухвалою було відкрито кримінальне провадження в Шевченківському управлінні поліції.

Також через суд я домігся задоволення моїх клопотань про допити причетних до цієї виставки осіб.  Суд ігнорував  мої запити, а засідання по справі не призначалися. Тому через рік я написав жартівливу заяву про визнання судді безвісно відсутньою, де заінтересованими особами вказав голову суду і голову апарату, щоб вони отримали відповідні копії. У серпні 2020-го мені подзвонила суддя Корнілова. І повідомила, що про справу вона пам’ятає, але розглянути вже не може, бо пішла на пенсію, і восени її було розподілено іншому судді, який виніс ухвалу аж 27 січня цього року – зобов’язав поліцію розпочати досудове розслідування за вказаними мною фактами.

Скоріш за все, провадження тепер об’єднають. Я в ньому маю процесуальний статус потерпілого. Чи покарають організаторів – ми дізнаємось, коли буде обвинувальний вирок суду. Але спроби притягнути мене провалилися безповоротно попри масовану пропаганду соросівських заробітчан. Ця справа показує, що поки я домагався б закриття цієї виставки через суд, вона б уже відгастролювала по всій Україні, використовуючи для своїх потреб державні і комунальні установи.

Віталіна Трудько