Тарас Кесенджі намагається довести, що він біологічний син Олександра Петербургського, колишнього керівника Крижо­пільського комунгоспу і тепер вже колишнього підприємця, власника ритуального бюро. Для цього він вимагає провести тест на встановлення батьківства. Але спочатку він разом з далеким родичем Петербургського Аркадієм Месожніком розповіли журналістам «33-го каналу» неймовірну історію:

– Мені було 11 років, коли померла моя мати Наталя. Перед смертю вона мені розповіла, що в мене є батько. Йому 61 рік, і живе він у Крижополі. Я дуже захотів побачитися з ним. Ми зустрілися і до недавнього часу спілкувалися. Так, він холоднуватий був у стосунках, не дуже охоче розмовляв зі мною. Все це спілкування було більше з мого боку. Але зараз він дуже хворий, а мене до нього не підпускає Тетяна Горобець. Ця жінка, проживши з ним немало часу, тільки нещодавно офіційно вийшла за нього заміж, хоча їхній доньці вже 30 років. Я підозрюю, що вони обидві аферистки. Ймовірно, чекають, коли він помре пошвидше, аби забрати спадщину.

27 липня, коли я приїхав провідати батька (бо знав, що він лежить хворий після інсульту і вже не встає), з’ясувалося, що його документи зникли. Їх забрала, на мою думку, його громадянська дружина Тетяна Горобець з Тульчина. Довелося мені звертатися до поліції і писати заяву на відновлення втраченого паспорта. Тим часом вона почала вдягати батька і кудись виводити. Я перешкоджав, але вона сказала, що веде його стригтися, а потім забере до себе в Тульчин у гості. На шум збіглися сусіди, приїхала поліція. Перше запитання – хто я такий Олександру Петербургському? Якщо син, то має бути експертиза. Я звернувся до суду з позовною заявою про встановлення батьківства. Поки мене опитували правоохоронці, Тетяна Горобець разом зі своєю донькою вивели батька, посадили у старенькі «Жигулі» і вивезли у невідомому напрямку. Його не було кілька днів. Потім мені подзвонила батькова доглядальниця і сказала, що старого привезли, Тетяна Горобець відтепер його офіційна законна дружина, а бізнес батька переписаний на його доньку. Дуже дивно, наскільки я знаю, Тетяна була за­міжня за іншим чоловіком, а батько ніколи не збирався одружуватися. І тут раптом він одружився саме тоді, коли в першу чергу мав би подумати про своє лікування і як втриматися на білому світі. Виходить, його викрадали тільки для того, щоб укласти шлюб і підписати довіреності.

Я знову приїхав до батька, але його стан був важкий, він погано розумів, що відбувається, погано говорив. 5 лютого я вкотре намагався забрати батька до лікарні. Але на сходах до квартири мене зустріли поліцейські і сказали, що мені до квартири заборонено заходити. Я звернувся по допомогу до адвоката. Адже маю намір вилікувати його, довести, що я його син, і відгородити його від дій аферистки. Я теж живу в Тульчині, маю сім’ю, трьох дітей. Було б логічно, аби та донька теж пройшла цей тест. А поки що, схоже, ми одне одного вважаємо аферистами.

– Олександр Петербургський мій далекий і кровний родич, – розповідає Аркадій Месожнік. — Я перший раз його побачив, коли йому було років 15 і він навчався у будівельному технікумі в Немирові. Він жив у Брацлаві, я заїжджав до них.  Місяців 4 тому мені зателефонувала жінка і запитала, чи знаю я Сашу Петербургського. У нього інсульт. Я поїхав до нього у Крижопіль. Він ще тоді був бадьорий, сам з ліжка піднявся. Ми довго розмовляли, він все пам’ятав. Тоді він сказав мені, що в нього є син Тарас. Поки я розшукував Тараса, котрий у цей час був за кордоном на заробітках, його стан здоров’я помітно погіршився. А згодом виявилося, що біля нього крутиться якась Тетяна Горобець. Я запитав, хто вона йому така. Вона відповіла: «Поки що ніхто. Але в мене від нього донька… Час спливає, Олександру стає все гірше, а експертизи досі немає».

У Тетяни Горобець своя правда і свій погляд на все, що відбувається. Ось що вона розповіла «33-му»:

– З Олександром Петербургським ми разом почали жити у 1985 році. Через рік у нас народилася донька Марина. Але він на мені не оженився. Швидше всього, через те, що він єврей, а я українка. Євреї рідко одружуються не зі своїми… Тому у доньки було прізвище Горобець. Тільки через 10 років ми пішли до Крижопільського районного суду разом з документом про встановлення батьківства, де вказано, що він батько Марини. На підставі цього документа у 1996 році донька стала Петербургська Марина Олександрівна. Жили ми окремо, він у Крижополі, ми — в Тульчині. Але на дні народження одне одного провідували. У кожного було своє життя. У нього – бізнес, ритуальні послуги. Я працювала в музичній школі. Він виїжджав до Ізраїлю. Там жив. Похоронив там батька, з яким виїхав. Рік там прожила із батьком Марина. Навчалась у ізраїльській школі, спілкувалася з його родичами.

Але в Із­раїлі вони не прижились і повернулись знову до України. Олек­­сандр почав хворі­ти з 2017 року. То­ді я почала возити його на обстеження, куди тіль­ки була можливість. Ми довго не могли зрозуміти його хворобу. Виявилося, що в нього не ли­ше ін­сульт, але й аневризма черевної порожнини і хвороба Паркінсона. «Операцію не можна проводити – не витримає серце», — сказали нам лікарі. Я зверталася до його родичів в Ізраїлі – заберіть його і лікуйте там. Але вони всі відвернулися, не захотіли цим займатися. Тому лікуємо, як можемо, допомагає і єврейська спільнота «Хесед». Я його покинути не могла, адже він батько моєї дитини. Виходило, що він нікому не потрібен!

Підприємцем він був до жовтня 2020 року. Але у серпні раптом з’явилися ці діти лейтенанта Шмідта! Мені подзвонили і сказали, що раптом приїхав його названий син з родичем і намагається переписати його бізнес на себе, навіть таблички змінює вже. І вже кудись його виводять. Цього Тараса Олександр ніколи не визнавав, хоча той був досить наполегливим. Зрештою, я на ці стосунки не зважала. Тоді, у серпні вони удвох приїхали з Месожніком і почали вимагати з нього документи. Так, я забрала всі документи, бо потрібно було оформляти допомогу в єврейській спільноті. Забрала, бо квартира була відкрита, а Олександр лежав хворий. Я приїхала, викликала поліцію. Олександр благав мене: вивези мене звідси, врятуй. Ці двоє людей увірвалися до квартири і 40 хвилин знімали його на відео, допитували, як за ним доглядають, і пообіцяли забрати його до будинку престарілих у Вінниці чи Тиврові. А потім пішли до поліції відновлювати його паспорт… Після цього Олександрові стало зовсім погано. Він буквально зліг, став усього боятися.

Єдиний вихід врятувати Олександра – нарешті розписатися (тим більше, тоді була б можливість стати на облік у Брацлавській єврейській спіль­ноті), що ми й зробили наступного дня. Він видав мені доручення на 10 років на право підпису, на право розпоряджатися його майном. А через два тижні він подарував свій бізнес Марині. Вона з сім’єю живе в Одесі, тому бізнесом займаюся я. А Олександр живе у Крижополі в своїй квартирі. Про нього піклуються доглядальниці. Після цього інциденту я справді наказала доглядальницям нікого до Олександра не пускати, не турбувати і не нервувати його. Нехай встановлюють батьківство, не маю нічого проти. Але не тривожать мого чоловіка.

Що буде далі — слідкуватимемо разом. Бо, як переконує його родич Аркадій і Тарас, що вважає себе сином Олександра Петербургського, якщо дружина, то має в першу чергу бути поряд із чоловіком і доглядати його.