А ще взимку ходить ли­ше у блайзері та берцах без під­кладки. Чоловік, маючи 52 роки медичного стажу, міг давно бути на пенсії, але каже — пасивність не для нього. Саме тому він працює лікарем Жмеринської станції екстреної допомоги й жартує, що його особиста амбулаторна картка дуже тонка.

«Родом я з Олександрівки Жмеринського району. Мій тато був фельдшером ще тієї закалки, на голову вище колег. На жаль, помер він рано, бо був інвалідом війни. Сталось це напередодні моєї здачі держіспиту. Важко пережив я втрату, але зрозумів – буду робити все, щоб батько гордився. Після медучилища працював у залізничній лікарні. Тоді захоплювався футболом, з мене жартували, що вчусь я не в медінституті, а на вчителя-фізрука, — каже Анатолій Кондратюк. – Отримавши фах терапевта, повернувся до Жмеринки й став працювати із 1982 року на станції швидкої допомоги. За ніч можемо більш ніж десять разів виїздити на виклики. Працюємо з фельдшером злагоджено і їздимо навіть у сусідні райони. Випадки бувають різні – ДТП, інсульти, інфаркти… Зараз по селах з медициною дуже складно. Ось днями не доїхали в село, бо дорогу не прочистили, метр-півтора замети. Кілометрів 5 лишилось. Саме ніч, 72-річній жінці погано, тиск впав. Дорогу, сказали, чиститимуть рано. Одним словом, давали вказівки по телефону, як допомогти бабусі. Наступного дня сніг прибрали, ми виїхали до пацієнтки, почали допомагати. Вона не вижила… Можливо, її можна було врятувати, якби не така біда з цими заметами. Села вимирають, медиків скорочують. Попри те, що до ковідних хворих виїжджають спецбригади, буває, що й ми теж, бо людина не може зрозуміти, що з нею. Але, на щастя, ще не хворів, видимих симптомів не було».

Анатолій Кондратюк впевнений – це через те, що він особливо дбає про здоров’я. Він зовсім не носить верхнього одягу, але не тому, що його немає в гардеробі, а через загартований організм. Футболка, блайзер і берци – це складові його гардеробу, взимку спортивний костюм. Крім того, щодня робить зарядку для суглобів, спини. На роботу їздить на велосипеді, восени встановив рекорд – проїхав 100 кі­лометрів за чотири години.

«Зараз тиждень, як не катався, бо замело, то не хочу заважати машинам на прої­ж­джій частині. Рух – це здоров’я, і варто про це пам’ятати, – акцентує Анатолій Кондратюк. – Буває, що ми з колегами міряємось своїми вмін­нями у фізкультурі, то я легко можу дістати підлоги ліктями. Таку вправу можуть повторити одиниці, і то вдвічі молодші. А так — то біль­шість 30-річних навіть до фінішу на велику не доїдуть, бо винні дивани, планшети, пиво та лінь. Я ж все життя не сачкував. У молодості пробігав 10 кілометрів за 40 хвилин. Міг би стати професійним атлетом, але не ставив собі такої цілі».

Анатолій Васильович зіз­нається, що на дієтах не сидить, він дуже любить солодощі і жодного дня не може прожити без чогось солоденького. На свята може і випити келих вина чи горілочки. І радить читачам загартовуватись та дружити зі спортом.

Віталіна Володимирова