В останній день зими у селі Будьки попрощалися з 36-річним військовослужбовцем Сергієм Сорочинським. Два з половиною роки тому він загадково зник, а військова прокуратура звинуватила його у дезертирстві. Рідні та близькі, попри моральний тиск, постійно наголошували – воїн не міг так вчинити, і до останнього вірили, що скоро його побачать. Втім, дива не сталось. Останки загиблого військовослужбовця 59-ї бригади виявили в лісосмузі поблизу Щастя Луганської області.

Ідентифікували їх у лютому за експертизою ДНК-профілю матері. Згідно з довідкою судово-медичної експертизи, наш земляк зазнав ушкоджень, характерних для мінно-вибухової травми. Що за весь цей час пережила родина Сергія і що думає вона про його загибель – дізнавався наш кореспондент.

…Село Будьки на Жмеринщині – невелике, тут всі добре знають один одного. І про Сергія Сорочинського відгукуються тільки позитивно. Його батько – шанована людина, все життя пропрацював на залізниці. Із дружиною виховали ще й дочку Ольгу. Кажуть – у Сергія змалечку було загострене відчуття справедливості, він рвався на Майдан у Київ, а коли в країні почалась війна, одним з перших подався до військкомату, бо мав вже досвід служби у строковій армії.

– Але у військкоматі Сергію відмовляли, бо був двічі списаний через операцію на під­шлун­ковій. Та, дивлячись новини, чоловік пос­тійно наголошував: щоб ворог не прийшов до нас у село, треба його зупинити там, на Сході. Я не хотіла, щоб він туди йшов, але у 2018 році його таки взяли у 59 бригаду. Спочатку Сергій потрапив у Гайсин у військову частину, потім був у Рівному на полі­гоні, звідти вже його розподілили на Луганщину. На передовій Сергій пробув зовсім недовго, мало що розповідав, бо оберігав нас всіх від хвилювань. 1 серпня вранці мені зателефонували і заявили, що чоловік зник і не виходить ні з ким на зв’язок. Ми з сестрою його набирали, але слухавку він не брав. Писали в соцмережі, але теж тиша, — каже дружина Людмила.

— За кілька годин мережі вже не було. Не встигла я схаменутись. як о 15.00 у мене були працівники СБУ з Вінниці, наш дільничний. І тут звинувачення, що Сергій втік, що це стаття і я його сховала. Відбувався моральний тиск. Навіть донечка прокинулась наступного ранку і злякалась, що хтось ходить біля хати. Бо мені ніхто не сказав, що охоронятиме будинок. Чергували тут сім днів цілодобово… І весь цей час мені наголошували, що Сергій втік зі зброєю, гранатами, чотирма обоймами. Чоловік не мав планів покидати службу, адже залишались лічені дні до дня народження донечки і місяць до відпустки. І що його звинувачували у тому, що перейшов на іншу сторону, бо великі гроші платять, — це також маячня! От як це можна було пережити батьку Сергія після двох інсультів та мамі-гіпертоніку? Коли йшла до військкомату, відразу викликали юриста, бо була відкрита кримінальна справа проти мого чоловіка. І весь цей час мені казали, що Сергія шукали із собаками, залучали водолазів. Та чи було так – я вже не знатиму ніколи.

І лише через вісім місяців у цій справі пролилось хоч якесь світло. Кажуть, що наші воїни проводили розмінування території і побачили, як із землі видніються українська військова форма та берці. Спочатку самі злякались підійти, бо під воїном була розтяжка. Викликали саперів і дістали вже рештки тіла. Поряд був автомат, за номером якого і з’ясували, що він належить Сергію Сорочинському. Невдовзі взяли ДНК у мами, і почалась довга експертиза, яка днями встановила, що це справді він…

– Тіло знайшли, за даними висновку, за 50 метрів від окопу. Але вже у сірій зоні. Тому мені дивно, що Сергія так ретельно шукали і не знайшли. Одним словом, тут багато питань і триватиме досудове розслідування. Я скажу так – мій чоловік така людина, що якщо щось побачить, то піде туди і подивиться. Може, він побачив якусь загрозу… Крім того, мене насторожив момент напередодні зникнення Сергія — йому перед моїми іменинами стали надходити повідомлення з погрозами з тієї сторони. Мовляв, ми тебе втопимо та прикопаємо. Чоловік заспокоював, що це багатьом нашим воїнам таке надсилають.

Поховали Сергія Сорочинського у закритій труні з військовими почестями, були присутні рідні, близькі, односельчани, староста та інші представники влади. Сім’я вдячна офіцеру Сергію Біленку, який сповістив, допоміг з документами та привіз домовину з Луганщини.

Згорьована вдова, яка залишилась сама з двома дітьми, хоче одного – відбілити чесне ім’я свого чоловіка.

– По факту ж стаття ККУ за фактом дезертирство досі відкрита, і це удар ножем нам по серцю, бо для нас та дітей тато – герой! І він загинув там, захищаючи нас від окупанта. І ми не дозволимо його паскудити. Знаєте, коли під час ДНК-експертизи твого чоловіка називають не по імені чи за прізвищем, а лише номером – то це дуже боляче…

Вікторія Снігур