На Тетянин день у Вінниці в останню путь проводжали маніпуляційну медсестру Він­ни­цького обласного перинатального центру — 43-річну Тетяну Боцюру.

Ця історія не залишила нікого байдужим і для багатьох стала стимулом того, що потрібно жити далі і не опускати рук. За понад 20 років своєї діяльності лікарем-акушером Дмитро Боцюра допоміг з’явитися на світ більш ніж двом тисячам малюків. Та після втрати дружини він пішов з обласної лікарні. Чому він так вирішив, як переживає трагедію і які результати розслідування – ексклюзивно розповів нашому кореспонденту.

– Я із династії лікарів, а прізвище Боцюра за весь цей час вже стало так званим брендом. Мої покійні батьки своє життя присвятили медицині. Тато Іван Дмитрович працював акушером-гінекологом у Томашпільській районній лікарні, мама Ніна Михайлівна — дитячим лікарем-неонатологом. Вони були дуже поважні люди, всі шанували їх. Батьки завжди будуть прикладом того, як потрібно віддаватись пацієнтам, вони могли цілу добу присвятити роботі, так само на свята чи вихідні. Під час відпустки мама залишалась одним педіатром на весь район. І коли у віці 60 років її не стало, то провести в останню путь прийшли тисячі людей. Й навіть зараз тата і маму за їхні добрі справи на батьківщині пам’ятають та згадують добрим словом. Моя сестра Галина також лікар, працює ембріологом у репродуктивній клініці у Києві, тривалий час працювала і в Азії за своєю спеціальністю. А рідний дядько Микола Дмитрович довгий час був завідувачем гінекологічного відділення обласної лікарні імені Миколи Пирогова. Зараз він вже на пенсії, — починає розмову Дмитро Боцюра.

– Знаєте, питання про те, ким я буду в майбутньому, навіть не обговорювалось, тільки медицина. Я себе більше ніким навіть не уявляв. Закінчив школу із золотою медаллю, Вінницький медичний інститут із червоним диплом. Ще на першому курсі я чітко зрозумів, що це буде сфера акушерства та гінекології.

У 27 років я потрапив на роботу до обласної «Пироговки», із самого початку став чергувати, приймати пологи, оперувати. І при тому, у найбільш складному та передовому відділенні області — патології вагітних. Я виїжджав санавіацією у всі райони області до пацієнтів, мені довірили цю складну роботу. За 20 років я жодного разу не пошкодував. Доля подарувала мені гарний колектив, можливість бути на передовій найвідповідальніших та водночас складних пологів і операцій.

Я був звичайним лікарем, але до мене йшли всі – відомі і прості, бідні та багаті, і довіряли сокровенне – своїх діток. Професія акушера-гінеколога складна, бо не завжди ти можеш отримати позитивний результат, бувають випадки, які лягають рубцями у твоєму серці і не дають змоги спати, спокійно жити. А весь позитив, який ти даруєш, повертається назад. Особливо це відчулось у важку хвилину, коли у моїй родині сталось горе – від коронавірусу померла кохана дружина Тетяна. Тисячі людей кинулись на допомогу, підтримали мене, надали можливість відчути, що я потрібен людям…

– Свою дружину ви зустріли на роботі, куди вона після медичного коледжу прийшла працювати у ваше відділення медичною сестрою. Розкажіть детальніше про Тетяну.

– Своєю красою, добротою, ніжністю, турботою вона підкорила моє серце. Ми покохали один одного і поєднали свої долі. В мене це другий шлюб, у Тані — перший. Народили двох синів — Максима та Юру. Знаєте, не було жодного дня, коли б я не казав, що кохаю свою дружину, ці двадцять років були наче медовий місяць для кожного з нас. А 5 років тому повінчались, церемонія була дуже зворушливою, попереду стояли наші дітки… Ми жили у повній гармонії, щасті, отримували насолоду від життя. Але жорстока та підступна хвороба все обламала, все знищила…

Від початку епідемії коронавірусу ми обоє з дружиною були на передовій, хоч і наше відділення не було ковідним. Та ми розуміли, що часто сюди поступають необстежені жінки. Були жінки, в яких хоч і були негативні тести, але вони були носіями. Від початку пандемії ми прийняли 1500 пологів, і кожна жінка пройшла через Танині руки, тому що, згідно зі своїми обов’язками, вона набирала кров, вводила ліки. Ми береглись, старались всіма силами мінімізувати контакти, дотримуватись всіх правил безпеки. Навіть коли були певні труднощі, ми за свої кошти купували собі захисні маски, рукавиці, миючі засоби. Адже розуміли, що хвороба підступна, ми боялись її, та, на жаль, вона не минула нас. До лікарні ми звернулись відразу, але хвороба протікала дуже блискавично. Фактично на третій день мені сказали, що Таня помре. І з цим потрібно було жити ще тиждень…

Це так боляче і страшно. Я як лікар розумів, що шансів мало, бо мова йшла про стовідсоткове ураження легень. Мені показували знімки, на яких не було вже живої тканини. Тетяна весь час була у масці під високим потоком кисню, вона могла лише писати. За кілька днів до своєї смерті Танюша написала: «Діма, ти мене втрачаєш. Роби все можливе та надможливе».

І я робив – шукав, кричав, плакав, підключав всіх, кого міг. Із ліками допомагали лікарня, держава, друзі, меценати. Ми робили все, щоб потім не картати себе, що щось не встигли чи не змогли. Ми молились щодня за Таню, із дітками ставали на колінця і просили Господа про диво. За час хвороби я бачив Таню лише через віконце. Бачив, як їй важко, як вона бореться – серце кров’ю обливалось… Лікарі давали лише 1 % життя, але тоді кохана буде інвалідом і постійно на дихальному апараті. Я готовий був купити цей апарат і бути постійно поряд, щоб тільки вона жила… Я за той процент би все віддав… Я просив пересадити свої легені дружині, щоби її врятувати. Хотів везти її до Німеччини, готовий був на все… А день, коли я дізнався, що моєї Танюші більше нема – найчорніший… Синочки Максим та Юрій після смерті дружини подорослішали за хвилини. У такому віці залишитись без мами – це неймовірно важко, це неймовірний біль. З хлопчиками працюють нині дитячі психологи. Я намагаюсь дати їм те дитинство, але вже без мами — не таке, яке би мало би бути….

– Дмитро Іванович, а яка ситуація із розслідуванням смерті Вашої дружини, вона інфікувалась на роботі?

– Моя дружина стала п’ятою із тих медиків, кого із обласної «Пироговки» вбив той клятий Ковід… Ніхто з тих попередніх не добився допомоги та виплат, навіть не у всіх доходило до розслідування, бо лікарня просто не подавала, вважаючи, що захворіли не у них. Мені натякнули – ти нічого не доб’єшся. Та я не здався і не опустив руки. Комісія дуже професійно відпрацювала і довела справу у межах чинного законодавства до логічного завершення. І те, що моя Таня отримала інфекцію під час виконання службових обов’язків — вказано у висновку цієї комісії. І в цій ситуації я хочу подякувати керівництву області, яке прийшло на допомогу. Дуже велику роль тут зіграла заступниця губернатора Наталія Заболотна. Сам Сергій Борзов постійно тримав зі мною зв’язок. Я дякую директорці регіонального центру безкоштовної правової допомоги Марині Лукіяновій за все, що вона зробила і продовжує робити. І, звісно, висловлюю подяку всім небайдужим та журналістам, які підставили своє плече.

– Ви днями покинули посаду акушера-гінеколога у обласній лікарні ім. Пирогова. Чому зважились на цей крок і де тепер будете працювати?

– Після смерті дружини я прийняв рішення, що піду у ковідну бригаду, але зрозумів, що колись Ковід закінчиться, а моя професія та спеціальність вічні… Я поставив на чашу тих немовлят і матусь, яких міг би далі рятувати. У мене просто більше знань та досвіду саме у цій сфері. І якщо це будуть вагітні з коронавірусом – першим піду їм на допомогу. Акушерство – це моє життя, нічого іншого я просто не вмію робити. Я пішов з лікарні Пирогова, бо працювати у тих умовах, в яких працював раніше, не було можливості. Тому що в цьому від­ді­ленні сталась трагедія, яку я пам’ятатиму все життя. Працювати в умовах, де кожна палата, операційна, кімната нагадуватиме про мою дружину… це було нестерпно важко. Я завжди мріяв про ідеальне акушерство, про таке, яке буде повернуте до людей, приноситиме задоволення не лише пацієнтам, а й медперсоналу. Тому робота акушером-гінекологом у приватному пологовому будинку «Інномед» — мрія мого життя, моїх покійних батьків. Працювати в нових умовах, реаліях, найсучаснішої апаратури, операційних, найкомфортніших умов перебування… Мати можливість постійно навчатись та вдосконалюватись. Я думаю, що моя кохана гордилась би моїм вчинком. Керівництво цього пологового будинку знало про мої здобутки і запропонувало саме у них мені працювати. Думаю, що мої пацієнти це зрозуміють та прийдуть до мене.

– Ви опублікували статтю на своїй сторінці із «33-го», де ми свого часу писали про вашу особливу пацієнтку, це – Аня Ламзіна, яка народилась з вагою 680 грамів і Ви її врятували… А тепер вона допомагає вам?

– Анічка – це моя особлива пацієнтка. Коли померла Таня, мама дівчинки зателефонувала та підтримала мене. Щебетала у трубку й Анічка… А я плакав у трубку, розповідаючи про свій біль. Я знаю, яким непростим був шлях цієї дівчинки, як вона боролась за життя, це нестримне бажання жити та розвиватись стало мені прикладом. Вона дала мені надію, як і я їй колись… Як я можу опускати руки?!

– У цей важкий період життя Вас підтримало і багато чоловіків, які теж втратили коханих дружин. Мабуть, це так вперше чоловіки не бояться говорити про свій біль, не бояться сліз…

– Нещодавно Ковід забрав життя дружини вінницького підприємця Олександра Коцюбовського. Історії наших дружин дуже схожі. Я першим написав йому, висловив співчуття, простягнув руку підтримки. У нього залишилось четверо діток… Ми зараз дуже багато спілкуємось, не даємо один одному впасти духом. І пообіцяли собі – будемо робити все можливе, щоби наші кохані дружини з небес гордились нами!

Вікторія Микитюк