І на початку цієї весни їй не до 8 Березня, свята та привітань, бо рік тому легендарний Фірс – Дмитро Фірсов — підірвався на передовій… І в останню путь на Алею слави у Вінниці його проводили сотні фронтовиків, грузинська діаспора і вся в чорному Тамара із сином Георгієм…
Про своє життя на 2 воюючі із росіянами країни – Грузію та Україну, про лікарську мрію сина героя, рік очікування громадянства із Тризубом та грузинську кухню — наше інтерв’ю із Тамарою, дружиною офіцера із Донецька, яка нині стала вінничанкою та, на заздрість багатьом, вивчила українську мову…
– Тамаро, як ти відпустила Діму на цю війну? Адже кожна жінка боїться за свого чоловіка та сина… — запитали ми у дружини донецького грузина, що рік тому загинув за Україну — Томи Фірсової.
– Якщо всі жінки не відпустять своїх чоловіків та сховають їх під спідниці, то хто тоді піде? Чи росіяни тобі постукають у двері, а чоловік боїться і не виходить боронити свою країну. І якщо чесно, то Діма за війну мене не питав… Я із сином тоді була в Грузії у рідні, а він мені написав, що йде добровольцем. У нього буквально очі горіли, коли це все почалось на Донбасі. І ми, як всі, сподівались, що за кілька місяців це все скінчиться… Але Крим окупували, в Донецьку – війна… і Діма як справжній чоловік взявся і пішов воювати… Для мене і для сина – він Герой! Але орден чи зірку йому посмертно не дали… І якщо казати чесно, то Діма не любив жодних нагород…
– Чому ти обрала для життя Вінницю, а не Київ, рідну Грузію чи Туреччину, де твоя мама?
– Діма тепер тут, на Алеї слави Вінниці. І я залишусь біля нього назавжди… Знаєте, ми з ним ніколи не розлучались, і всі ці роки я жила буквально на передовій, щоб бути ближче. І тоді, в Донецькому аеропорту, ми бачили у бінокль наш дім у Донецьку, в який вцілили 5 снарядів… Стало зрозуміло, що повертатись нам вже нікуди. І Діма, мабуть, щось відчував, коли сказав: Тома, їдь, вінницькі хлопці про тебе і сина подбають… Може, було в нього на серці? Бо реально він був безстрашним, навіть «безбашенним», коли виходив у повен зріст із кулеметом на ворогів та стріляв до останнього патрона… За це друзі його поважали, а вороги боялись. І коли його не стало 6 березня рік тому, я зрозуміла, що це доля мені дала Вінницю, цих друзів в Україні та шанс жити серед добрих і людяних людей… А в Донецьк я більше ніколи не повернусь, бо він сам покликав до себе війну та всю цю кров…
– Але ж без громадянства України для тебе досі закрито багато дверей і пільг?
– Рік тому мої документи взяла народний депутат із Вінниці Ірина Борзова, і вони пішли в Офіс президента Зеленського… Вже є інформація, що моє громадянство в першій папці на підпис. Треба чекати, і я чекаю. Як тільки отримаю паспорт, хочу йти вчитись, бо треба нормальну роботу, зарплату і вивчити сина, який хоче бути лікарем та рятувати людей… Я дуже чекаю цей паспорт України, бо навіть у чергу на житло як дружину загиблого офіцера мене нині не ставлять… Я нікому не жаліюсь, бо є щоденна допомога та підтримка від друзів. Я обрала Україну, але не ту, яка за лінією фронту. Знаєте, я б закрила всі ці КПП і нікого звідти сюди не пускала, бо все українське там закінчилось багато років тому… Залишилась лише свята земля, яку полили своєю кров’ю наші чоловіки.
– До Діми на могилу на Алеї слави часто ходиш? Може, говориш із ним? Як ви познайомились?
– Мені дуже важко туди йти, бо він для мене досі живий… Я досі не вірю, що він не на своїй війні, а тут, в землі, за кілометр від цього дому. В той день, 6 березня рік тому, в двері постукав його друг Льончик, зайшов і обійняв мене так, що я все зрозуміла: «Діми більше немає…»
– Про що мріє Тома Фірсова цієї весни, окрім паспорта України?
– Я 18 років офіційна дружина громадянина України Діми Фірсова! Наш син Георгій народився тут, готується вступати до медичного університету, зустрічається із красивою дівчиною, і я живу заради нього… Впевнена, що Андрій Грачов, Льоня Гуменний і вся їхня «бойова» компанія прийде мене вітати із 8 Березня… Бо вони тепер мої вінницькі янголи! А я зможу їм віддячити хіба що добрими словами та грузинськими стравами… Знаєте, може, варто справді відкрити у Вінниці заклад найкращих грузинських страв, які мене навчили готувати мама і бабуся… Діма хоч і мав російське прізвище, але на 95% він був грузином – запальним, гарячим і дуже лагідним! Вам важко зрозуміти, як спокійна людина в житті він на війні перетворювався у справжнього «Лева», якого вороги бояться навіть після смерті…
А я його люблю! І кожній українській жінці, кожній дівчині та матері бажаю, щоб ваш чоловік, син чи брат прийшов із цієї війни живий… Цінуйте кожен його поцілунок, кожну мить і кожен дотик руки…
